— Пррррум!
— Так, — погодився Педді, — саме «Пррррум», а не якось інакше. От бачиш, Мері-Pya, виявляється, Томасина й не помирала. Ми пригадали її до найменших подробиць, і вона знову перед нами як жива.
Дівчинка знову замовкла, пильно вдивляючись у Педді і наморщивши юне чоло під рудими завитками. Вона не до кінця зрозуміла зміст сказаного.
— Вона продовжує жити, — пояснив містер Педді, — у твоїх і моїх спогадах. Бачиш, вона не вмиратиме доти, доки ми будемо про неї думати, згадувати її, пам’ятати про її чесноти. І як захочеш її побачити, треба просто заплющити очі. Ці спогади завжди будуть з тобою. І час від часу вона буде приходити до твоїх снів, стократ прекрасніша й добріша, ніж була. Ану, заплющ очі, розкажи, що ти бачиш. Ну, вона така, як ми її тут описали?
Мері-Pya сильно, аж до зморшок, замружилась — і сказала:
— Така. — І додала, розмружившись і зазирнувши містерові Педді просто в очі: — Але я хочу, щоб вона була зі мною.
— Так-так, — кивнув священик. — Тепер ти знаєш, як це робиться: погукай її подумки, і вона неодмінно прийде. Мері-Pya, коли ти постаршаєш, то пізнаєш і іншу любов, а втрати, горе і все таке — не більше, ніж наші супутники на тернистій дорозі життя. І може, пригадаєш мої слова, що не буває у житті таких душевних ран, яких би не допомогла зцілити любляча пам’ять. Розумієш мене, Мері-Руа?
Замість відповіді, дівчинка замислено поглянула на пастора. І тоді містер Педді ризикнув перейти до вищих матерій.
— Томасина живе в нашій пам’яті, — промовив він, — і у пам’яті твого тата. Якби ти обійняла його, прошепотіла йому, як колись, що ти його любиш, ви могли б сісти разом і пригадати Томасину так, як щойно це зробили ми. І спогад про кішку тоді заграє новими барвами, адже пам’ять пригадує часом таке, на що ми зовсім не зважаємо…
Дівчинка хвильку подумала, обмислюючи пасторову пропозицію, і заперечно похитала головою — повільно, але твердо. Вона відкидала її. І пояснила:
— Я не зможу. Мій тато помер!
Тепер уже містер Педді переводив на дівчинку отетерілий погляд. Попри весь свій багаж життєвих знань, такий різкий поворот у розмові його відверто шокував.
— Але стривай, Мері-Pya!.. Так хіба можна казати! Твій тато не помер…
— Ні, помер, — серйозно, без жодних емоцій, але вперто повторила дівчинка. І додала: — Я вбила його.
— Ага, — тихо мовив містер Педді. Він, здається, починав розуміти, з якого боку дме вітер. — Це дуже зле. Як же ти вбила свого татка?
І Мері-Pya пригадала все. Вона залюбки, з насолодою згадала найменші подробиці уявного злочину і поділилася ними з розгубленим пастором. А Педді, що був і батьком, і духовним отцем, дістав першокласну нагоду переконатися, що його знання дитячої психіки не таке вже й глибоке.
— Я поклала його на довгий білий стіл, — розповідала дівчинка, — взяла ганчірку, накропила з пляшечки рідини і накрила йому ніс. Спочатку тато страшно морщився, і тоді я сіла на нього зверху й тримала ганчірку, допоки він не вгамувався. А коли він помер, я винесла його на купу з відходами, тоді переклала в коробку, обшиту шовком, надягнула жалобне вбрання, і ми пішли його ховати. Джеймі Брейд грав похоронну музику, але я раділа, що тато вмер, і не зронила жодної сльозинки.
Преподобний Педді спробував перейти у наступ — і запитав:
— А хто ж тоді приходить вечорами додому, сидить навпроти тебе за столом і відчуває, як гидко йому на душі, що ти не привіталася з ним, не озиваєшся до нього і навіть не цілуєш перед сном?
Подумавши хвильку, Мері-Pya з серйозним виглядом відповіла:
— Не знаю. — І додала по-дитячому прямо: — Я його не люблю.
Замолоду Ангус Педді був завзятим спортсменом і в які тільки ігри не грав! Тож він знав смак поразок і вмів достойно програвати. Важко зітхнувши, він підвівся, взяв свого капелюха з парасолем, підійшов до дівчинки і сказав:
— Мері-Pya, може, якось ми ще про це з тобою поговоримо. Іншим разом. — Священик ніжно поцілував нерухому дівчинку в бліду щоку і пішов.
Педді не міг не помітити, що лице Мері-Pya знову збліднуло, сині очі утратили блиск, а як він, озирнувшись на прощання, поглянув на неї, вона всім своїм виглядом нагадувала згорблену стару бабу. Неодмінно, подумав священик, треба сказати Ендрю, щоб він при нагоді попросив лікаря Стрейсея зайти до них і подивитися малу. Ану як у неї щось справді серйозне! Священик Педді був чоловік ерудований і уявляв у загальних рисах, наскільки серйозні бувають наслідки травм, що їх зазнала людина після тілесних ушкоджень чи сильного стресу. Коли семирічна дитина в один день утрачає кішку, що заміняла їй матір (тварина була приспана буквально в неї на очах!), а тоді мститься батькові, вбиваючи його в своїх думках, то тут, як не крути, потрібно йти до лікаря, бодай щоб з’ясувати, наскільки серйозна отримана психічна травма і до чого це може призвести. Він зайшов до ветклініки, щоб розділити з другом гіркоту поразки, але на роботі його не застав: Мак-Дьюї поїхав на виклик кудись у глибинку. А потім пастора обсіли інші клопоти, отже звернулися до лікаря Стрейсея вже тоді, коли було пізно.