13
Дуже скоро Ендрю Мак-Дьюї мав чудову нагоду переконатися, що плітки, в яких фігурували він і кішка Томасина, стрімко ширяться не тільки Інверанохом, а й околицями, що могло серйозно позначитися на справах ветлікарні. Коли він приходив на пошту чи в аптеку, зіваки-балакуни, яких там завжди вистачало, змовкали наче за командою. Він відчував на собі їхні косі погляди, чув перешіптування в себе за спиною.
Щось із тих пліток доходило до нього, і загалом усе зводилось до наступного: якщо ветеринар Мак-Дьюї не зміг вилікувати доччину кішку (чи, може, просто не хотів вовтузитися з нею?), то який з нього лікар? і з якого це дива люди мусять вести до нього своїх милих звірят? лише для того, щоби він нараяв їх приспати?! А як уже й дочка не розмовляє з рідним батьком і як може уникає його, то це ж не просто так, і взагалі, відразлива зовнішність Мак-Дьюї — це тільки верхівка айсберга…
Роздратування і гнів, сором і розчарування робили свою чорну справу. Вдача Мак-Дьюї ставала дедалі нестерпніша, клієнти й пацієнти ветлікарні дедалі більше потерпали від його злостивості, агресії та дратівливості. Його громовий голос лунав іще гучніше та безцеремонніше, і подеколи в найневиннішій фразі він чув образи, докори й малоприємні натяки. Кінець кінцем, навіть ті, хто приїздив до Інвераноха лише на літо, стали вважати його напрочуд неприємним диваком, та що на весь окіл це був єдиний лікар для тварин, люди терпіли примхи Мак-Дьюї, а надто, коли заїжджі котики-собачки підхоплювали літню паршу, ставали жертвами кусючої комашні чи діставали прочуханки від тутешніх чотирилапих забіяк.
Постійні ж мешканці Інвераноха давно вже махнули на Мак-Дьюї рукою і знайшли нового лікаря — Безумну Лорі, яка жила сама у нетрях Глену, водила дружбу з чарівним народцем, спілкувалася з ангелами і так носилася з чотириногими, ніби й справді була не від світу сього. Колишні клієнти ветеринара Мак-Дьюї зачастили до лігва Рудої Глен-Ардаратської Чаклунки, і тепер срібний Дзвін Милосердя, причеплений до Відьомського Дуба поблизу лісової хати, дзенькав куди частіше.
Дізнався про це і Мак-Дьюї, все від тих же колишніх клієнтів. Лорі була його конкуренткою, самозванкою, що порушила правила гри, тож зустріч із нею, рано чи пізно, була неминуча.
Так, йому доводилося чути про неї раніше, він знав, що існує така собі Лорі, яка живе десь там у лісі. Теревені про неї розводили здебільшого тутешні диваки: Реб Мак-Кехні, котрий, хильнувши зайвого, міг годинами декламувати з пам’яті вірші Роберта Бернса, зазвичай уже за дверима «Ручок Королеви» (це був його постійний паб), або пристаркувата Мері, що збирала на вулицях клапті паперу та всілякий мотлох. Для тутешнього люду Лорі була всього лише мазком на тлі довкільного пейзажу, і лиш коли виникала потреба подивувати уяву заїжджого гостя, вона перевтілювалась у чаклунку, що мешкає у диких заростях на неприступному крутосхилі, спілкується з духами, розуміє мову тварин і наганяє такий жах на маленьких дітей, що вони і на гарматний постріл не наблизяться до її лісової оселі.
Закуповуючись у бакалії, аптеці чи універмазі, зрідка можна було наткнутися на скромну молоду жінку з рудою кучмою та широко посадженими зеленкуватими очима. Проста собі, нічим не примітна особа. І тільки придивившись уважніше, можна було розібрати вираз надзвичайної привітності в її очах і з певністю сказати, що ось вона, Руда Чаклунка, Безумна Лорі Мак-Грегор власною персоною, спустилася до міста з гір. Зрідка вона робила вилазки до Інвераноха, щоб купити речі першої необхідності для себе та для своїх хвостатих друзів і пацієнтів.
Але містер Мак-Дьюї ніколи з нею не зустрічався, бо Інверанох таки місто, а не село, де всі всіх знають, і шляхи їхні могли ніколи не зустрітися. Якогось особливого інтересу до її персони у нього теж не виникало, оскільки місцеві дива рідко цікавлять тих, чиє життя і так минає коло них.
А ось тепер усі шепочуться, як занадились. Тут почуєш слівце, там — два, щось долетить до Віллі Беннока, який мав гострий слух і був до останнього вірний своєму патронові. Тут ненароком почуєш: «…о, вона вміє знайти підхід. Тільки торкнулася голови, і старий доходяга перетворився на грайливе цуценя». Там мимохіть підслухаєш: «…говорять, вона добре знається на чарах, і не дай Боже її розгнівати…» А ще десь хтось сичить: «…потарбайте Дзвін Милосердя, вона не вижене від себе, і навіть пенса за роботу не візьме. А дикі звірі їдять з її рук…»