Ветеринар Мак-Дьюї їхав на одну з околишніх ферм із санітарною перевіркою. Шлях на ферму пролягав повз широкий вигін перед узгір’ями Глен-Ардарату, де ще й досі таборилися цигани. Мак-Дьюї вів свій джип і думав про плітки; і чим довше він думав, тим більше вони його дратували.
Від розставлених підковою фургонів та кибиток у вранішнє туманне небо здіймалися сизі цівки диму, у полі яскріли строкаті циганські вбрання, та лунко стукав десь на віддалі ковальський молот: не інакше, як коваль підковував коней.
У кінці табору стояла низка фургонів, перероблених на клітки. У тих клітках сиділи звірі.
Судячи з усього, поліція не мала претензій до цих волоцюг. Принаймні, Мак-Дьюї не чув, аби хтось на них скаржився. Циганки, озброєні колодами заяложених карт таро, віщували долю, хтось торгував добротним мідним та бляшаним причандаллям: бляхарство й лудіння споконвічно вважалися суто циганським ремеслом. Місцевий люд тримався подалі від табору: чорняві блудяги не викликали в них довіри. А сезонні відпочивальники, не розбираючи за його різнобарв’ям, яке становило приємний для ока контраст із суворим гористим пейзажем, ані бруду, ані первісної жорстокості, ані нелюдяного ставлення, і взагалі примудрялися знаходити у їхньому житті якусь романтику.
Мак-Дьюї їхав дорогою, що прямувала до гірських схилів, і скоса позирав на табір; задля цих брудних волоцюг він навіть мізинцем не ворухне. З чуток, що линули від ферми до ферми, він знав про цю банду чи не більше за поліцію. Був серед них приборкувач ведмедів — здоровезне, вічно п’яне бурмило, цілком можливо, що нащадок відомих на Балканах ведмежатників, істот жорстоких і нещадних. Трохи обжившись на вигоні, цигани вирішили, що поліція далеко, і можна без остраху влаштовувати циркові вистави для заїжджого люду.
А втім, яке йому до того діло? Він знав: якби поліція була на місці, вона б давно навела тут порядок, цигани тут не стояли б, а поїхали далі, щоб морочити голову іншому окружному констеблеві… І раптом сталася подія, яка примусила Мак-Дьюї забути про циганський табір, натомість ожививши в пам’яті чутки про лісову чаклунку та її винятковий дар лікувати тварин.
На відрізку кам’янистої дороги між Глен-Ардаратом та Беннокстайлом, хутірцем, що лежав трохи вище, ветеринару трапився парубійко-погонич із круторогою плямистою коровою ерширської породи, яку він поганяв гостреньким ясеневим прутиком.
Мак-Дьюї зупинився, перехилився через дверцята і закричав на сільський штиб:
— Як ся маєш, здоровило? А куди це фермер Кінкерлі послав свою Розеллу?
Мак-Дьюї знав клички, родовід і прикмети всіх тутешніх корів, биків і коней.
Хлопець теж зупинився і зміряв Мак-Дьюї байдужим незворушним поглядом: горда горянська вдача будь-яке запитання сприймає як чужинське вторгнення. Але, трохи подумавши, він вирішив-таки відповісти, адже доручення його було не з приємних, і хлопець був радий, що з’явилася нагода перекинутися з кимось слівцем.
— Перестала доїтися, — відповів він співучим фальцетом. — Усю ніч стояла мукала, а вранці фермер Кінкерлі й каже, що в неї дійки сухі, наче пляшка з-під віскі, ну хоч би вам краплинка молока!..
Мак-Дьюї презирливо форкнув.
— І ви, мабуть, подумали, що як поганяти корову полями, лісами, як фокстер’єра, то в неї все мине, так? Дай гляну, що там з нею, однаково я тут.
Довгий як дишель, та не вельми тямущий погонич налякано поглянув на Мак-Дьюї, котрий уже взяв саквояж і збирався вилазити з джипа, позадкував до корови — і крикнув:
— Ні, ні! — закричав він. — Вас тут якраз не треба. Я маю завести корову до Рудої Чаклунки у Глені! Господар казав, щоби тільки туди. І навіть дав мені грошей, щоб я їй заплатив. Я, правду кажучи, не вірю, що вона чаклунка, та все одно не хочу з нею зв’язуватися. Ви знаєте Безумну Лорі? Ану, як справді ще напустить щось на мене!
У Мак-Дьюї наче вибухнув вулкан.
— Йолопе, що ти верзеш?! Ти і твій хазяїн Кінкерлі геть-чисто з глузду з’їхали? Ну що ж, ідіть до дурнуватої старої, після її шептань ваша корова дасть швидше кілька пінт пива, ніж хоч краплю молока!
Обличчя в пастуха неначе скам’яніло.
— А я, що… хазяїн каже, те й роблю. Ви думаєте, що я хочу туди йти? А коли я її побачу, треба зробити отак, — і він показав знак, що мав захищати від пристріту: кулак із відстовбурченими пальцями — великим і мізинцем.