Уперше він явився мені у видінні: він крокував крізь віщий сон, і руда голова його палахкотіла, як вогонь. Я, Владарка Септ, я не просто богиня — я ясновидиця і бачу віщі сни.
Ту ніч, коли мені наснився цей кошмар, я щосили зарепетувала:
— Смерть! Смерть! Страшна смерть уготована котовбивці! Він — Дуамутеф,[28] син Гора, брат Анубіса, Шакал Смерті. Кривава шерсть на підборідді, кривава шерсть на голові, криваве полум’я в очах! Кров на його руках! Його дух Ка спіткає кривава доля, бо він переступив закон, і я, Секмехт Баст-Ра, таврую його долю. Бо ж написано в Книзі мертвих: хто вбив бодай одного з нас, той має бути тяжко покараний.
Та він прийшов, страшний і дужий, мов Сопду,[29] і навіть я, Баст-Ра, відчула страх і закричала так, що аж прокинулась.
Я лежала у своєму лісовому храмику біля вогнища, де дотлівав кривавий блиск вогню. З сусідньої кімнати линув солодкоголосий спів і стукання ткацького верстата: Лорі закінчувала роботу. Та навіть незважаючи на зайнятість, вона урвала спів і крикнула:
— Таліта! Бідна кішечка! Що, бачила поганий сон? Ну ж бо, не бійся, гарненька…
Вона облишила роботу, взяла мене на руки, притулила до грудей і погладила.
Та я чомусь була впевнена, що невблаганний фатум уже сукає нитки наших доль (мабуть, тому, що Лорі теж займалася чимось подібним), і наші життєві ниточки от-от зійдуться разом. День зустрічі з Рудобородим був не за горами, і як жриця мене не втішала, я все тремтіла і тремтіла, і годі було щось із цим подіяти. Не така це, скажу я вам, проста справа — бути богинею і нести в собі стільки знань!
Все почалось одразу ж наступного дня біля Відьомського Дерева.
Інші часи — інші звичаї. Ви щось чули про Відьомське Дерево, чи про Дерево Коглан? Вуллі сказав мені так: «О, це знає кожен шотландець, ба навіть шотландський кіт. Таліто, ти, мабуть, не справжня шотландка». Відьомське Дерево — це величезний дуб чи бук, який стоїть собі перед маєтком чи у замковому дворі, широко розкинувши гілля і даючи тінь від сонця або сховок від дощу. Під склепінням його крони тихо й затишно.
Так от, у наші дні, сказав мені кіт Вуллі, ти не зустрінеш неприязного шотландця. Коли на тебе зиркає хтось скоса, знай: це не шотландець. Шотландець, познайомившись із тобою, стає найщирішою людиною у світі. Просто перш ніж запросити до себе, він мусить знати, хто ти є, чим дихаєш. Тут нічого не вдієш, їх життя так навчило. Так от, шотландський лерд садовив чужинця, подорожнього чи слідопита на лавку під Відьомським Деревом та розпитував, із чим вони до нього завітали, хто їх предки, і, лише з’ясувавши все це, запрошував у дім.
Ми теж мали таке дерево, воно росло на віддалі двох довгих і одного короткого скоків від храму-хатини. Це був дуб, удвічі вищий за будь-яку з пальм, які я бачила на давній батьківщині, і грубший стократ. Гілля того дуба нависало над дахом хатини, і коли починався вітер, листя шкребло по черепиці. Від даху до вершечка крони було стільки саме, як від землі до даху. Дуже вигідна оглядова позиція, з якої проглядався чималий шмат Глену та поля рівнин, що тягнулися нижче. Видніли навіть цівки диму, що підіймалися від коминів міських осель.
Дзвін Милосердя, про який я казала, був причеплений до найнижчої гілки дуба. Від язичка його, сягаючи землі та трохи стелячись по ній, тягся довгий шнурок. Час від часу його тарбали люди, приносячи тварин, яким було непереливки, і коли моя жриця виходила до них, вони просили зглянутись, допомогти нещасним. Траплялося й таке, що били в дзвін самі тварини, напевне знаючи, що Лорі не покине їх напризволяще.
О люди, велемудрі та всезнаючі! Ви так багато знаєте про світ людей і так мало — про Царство богів і богинь, до якого належу і я, і думка, що хворий чи поранений звір з нетрів лісу може шукати Лоріної допомоги, незмінно викликатиме у вас глузливий сміх. Ви не повірите, що він здатен подолати чимало миль лісом, переправитись через кілька річок, де вода крижана, наче лід, і прийти до Відьомського Дерева і вдарити в Дзвін Милосердя!..
Проте в ті дні, коли я була богинею, це не було вдивовижу, адже земні й небесні тварі, боги і люди становили єдину спільноту, жили у злагоді, дбали одне за одного, ділилися магічними знаннями та своєю мудрістю.
Того дивовижного літнього ранку ми всі займалися своїми справами, коли раптом озвався Дзвін Милосердя: дзенькнув двічі, сколихнувши прозоре повітря, — і змовк.
— Каррраул! — зарепетувала галка. — Стрррашна загррроза! Рррятуйся, хто може!
І ми, настовбурчивши від цікавості хутро, збилися в купку: я, Мак, Буллі та Доркас, а потім ще шотландець Скотті та вівчарка Шеп. Нам було цікаво, що ж такого може статися, але, пам’ятаючи застереження галки (а галка птаха не дурна!), ми діяли вкрай обережно. Обережно рушили до Відьомського Дуба, і коли у дверях, затуляючись від сонця, з’явилася Лорі, ми побачили борсука, який бамкав у дзвін.
28
Дуамутеф — бог, син Гора. Давні єгиптяни пов’язували його із заупокійним культом і зображували в образі людини з головою шакала.
29
Сопду (або Сопту) — у давньоєгипетській міфології бог-захисник північно-східних кордонів Давнього Єгипту від ворогів. Зображувався в образі бородатого чоловіка з довгим волоссям та двома пір’їнами на голові, рідше — в образі сокола.