Мак-Дьюї розгледів пухнасті хвости двох зайців, що втікали з галявини перед будинком. Десь над ним, у гущі листя, сердито цокотіла білка. Прихід незваного гостя сполохав тут усіх птахів; вони з гучними криками зривалися з гілок, де сиділи, і, схожі на яскраві сполохи, кружляли повз комини й стріхи лісового будинку. Щось велике, шумно пролопотівши дужими крилами та сміючись само до себе, майнуло через галявину і зникло за деревами.
Мак-Дьюї дійшов до кремезного дуба і спинився перед шнурком, що тягнувся від срібного дзвоника. Він найостаннішими словами лаяв себе за те, що не наважився відразу ж підійти до дверей і постукати чи подзвонити, як нормальна людина. Але будинок і його оточення були проти такої зухвалої безцеремонності. Тихо, незримо вони оплели лікаря Мак-Дьюї нерухомими чарами, і той, весь знервований, нерішуче застиг, глибоко запустивши руки в кишені свого піджака.
А ще за мить він пригадав, як преподобний Ангус Педді, який не вірив у чаклунок, а поклонявся невидимому і всесильному Творцю та Правителю Всесвіту, напучував його, що слід робити, аби встановити контакт із жінкою, яка була душею цієї маленької лісової містерії. Він подався вперед усім тілом і не так, щоби люто, і не так, щоби ніжно, потягнув за дзвінковий шнурок.
Метал завібрував, озвавшись, ніжною, тремкою нотою. Мак-Дьюї здригнувся, пташина вовтузня погучнішала. З лісової хащі показався самець козулі, його вологе і цікаве око на хвильку зустрілося з поглядом ветеринара. А вже наступної миті він розвернувся і знову гайнув у гущавину лісу. От і все, що дало його дзенькання.
Мак-Дьюї знову й знову смикнув за дзвоник, і той затанцював як навіжений. Він не стільки побачив, скільки відчув, як щось невеличке блискавкою перебігло галявину, стрибнуло на дерево, а в паузі між ударами дзвоника почув сухе шкрябання кігтів по деревній корі: якийсь невидимий звір ховався у верховітті. І вже зовсім повною несподіванкою для Мак-Дьюї виявилася поява простої з виду дівчини з рудим волоссям, що вигулькнула раптом з-за будиночка та рушила до нього.
Ще при розмові з Педді Мак-Дьюї зрозумів, що Лорі — не стара карга з гакуватим носом, як уявляють більшість відьом, а звичайна жінка, але він і гадки не мав, що вона буде аж настільки звичайна і така молода. На вигляд їй можна було дати максимум двадцять п’ять років, ну, може, двадцять сім, та це вже край. І ще його вразив добрий вираз у жіночих очах, що так контрастував із кривавими плямами на зеленій сорочці та на руках.
Із першого погляду Мак-Дьюї зрозумів, що описати це одним словом неможливо. Або ж, радше, він просто не знає цього слова. Ця жінка не була красунею, вона нічим не виділялася з-між інших, але її постава, хода, те, як вона тримала голову, плавні порухи рук, плавні кроки, злет пальців — усе це свідчило, що в неї добре серце й ніжна вдача.
Це ж чим так треба здивувати практичних городян, подумав Мак-Дьюї, аби вони прозвали її відьмою, та ще й так залякали свою дітлахів, що ті минали її дім десятою дорогою.
І водночас Мак-Дьюї збагнув, що поява її нараз все розставила по місцях. І незрима присутність цілого сонму боязких, але цікавих звірів, і шарудіння та лопотіння крил численних птахів, і навіть те невидиме створіння, що зі сміхом і ляскотом крил метнулося в ліс — усе тепер ставало зрозуміле. Це була замальовка з чарівної казки, залишалося тільки з’ясувати, про що вона — добро чи зло? І поки незнайомка йшла до нього, всі ці думки шаленим вихором пронеслися у голові Мак-Дьюї. Йшла вона не сама, а, як похмуро зауважив він, із цілим почтом, з яким, напевне, зналася уже не перший день: двома котами — жовтим і чорним, — старою вівчаркою та чорним грайливим шотландським тер’єром. Вниз по дубовому стовбуру, розмахуючи пишним хвостом, злетіла руда білка.
Мак-Дьюї зауважив, що кров на руках і на одязі свіжа, і від цієї миті всі його думки крутилися навколо цього факту, що недвозначно свідчив: жінка, що стоїть перед ним, займається ветеринарною практикою без погодження з місцевими інстанціями. І перед тим, як озватися на дзвінок, вона стояла за операційним столом в операційному приміщенні.
Цього виявилося досить, аби вся войовничість і обурення, які він накопичував для цих відвідин, з новою силою пробудилися в ньому. Коли жінка, не кажучи ні слова, підступила ближче, Мак-Дьюї прогуркотів:
— Ви — Лорі?
— Так. Я Лорі.
Лагідна, лагідна й ніжна, знов пронеслося в думках, коли його наскрізь пронизав м’який жіночий голос. Та надто довго Мак-Дьюї плекав своє жало, аби його так просто обеззброїв чийсь солодкий голосок. І не менш грізно, ніж перше, він знову гуркнув: