— Ви знаєте, хто я?
— Ні. На жаль, не знаю.
І Мак-Дьюї пояснив незнайомці, хто він такий. Якби хтось доповнив цю сцену громами небесними, блискавицями і тремтінням землі, у нього вийшло б бездоганне у своїй довершеності полотно.
— Я — містер Ендрю Мак-Дьюї, ветеринарний лікар та санітарний інспектор міста Інвераноха та округу!
Якщо він збирався побачити в її очах збентеження, сприкреність, або ж принаймні сподівався, що така несподівана зустріч буде для неї як грім серед ясного неба, то, на велике його здивування, нічого такого не сталося. Ба більше, почувши, хто він такий, Лорі зраділа, мов дитина, яка раптом почула щось настільки бажане, що спершу аж не віриться в почуте. Лоріні очі засвітилися полегшою і вдячністю, на мить її риси втратили всю свою простоту, а обличчя її радісно засвітилося.
— Ой! — скрикнула вона, вдячно всміхаючись. — Невже Він почув моє прохання? Містере Мак-Дьюї, ваша поява як ніколи доречна. Тільки покваптеся, бо може бути пізно.
Після такого незвичайного прийому від злості Мак-Дьюї не лишилося й сліду. Він приїхав сюди, щоб показати самозванці її місце, а його, виявляється, тут чекають? І що за прохання таке? А ця манера поводження? А потім Мак-Дьюї здалося, що він все зрозумів. На хвильку він забув і прізвисько, яким нагородили її люди, і те, що про неї говорять.
Безумна, подумав він, безумна, як кішка у повню, нещасна істота, навіть не усвідомивши, що подумки назвав її не «лиха» чи, скажімо, «зловмисна», а саме «нещасна».
Натомість він усвідомив, що йде слідом з її почтом, а вона, повна грації, мов той самець козулі, якого він побачив мельком, веде їх кудись, і він статечно ступає за нею разом з котами та собаками, що сновигали в нього під ногами. Обійшовши будинок, вони опинилися перед кам’яною будівлею і зайшли досередини. За малими дверима була невеличка кімната, в якій стояв стіл, застелений білою закривавленою полотниною, а на тій полотнині безформною грудкою лежав борсук і досі важко дихав.
Мак-Дьюї натренованим оком одразу оцінив характер і ступінь важкості пошкоджень, переламану задню ногу, надламане плече й роздерте передпліччя, а ніс зачув кислий запах інфекції.
Гидливо поморщившись, він сказав:
— Уф! Ну й дісталось йому. — І коротко спитав: — Капкан?
— Так, відказала Лорі. — І я майже певна, що коли він сидів у капкані, його займав пес. Потім він розірвав ланцюг і прийшов сюди. Я зробила, що могла, а далі… Не з моїми вміннями. Тому я і звернулася по допомогу.
Містер Мак-Дьюї розгублено кивнув, не зовсім розуміючи, у кого тут просити допомоги, і який дотепний жарт зіграло з ним життя: він приїхав, щоб раз і назавжди покінчити з протизаконною діяльністю, а натомість мусить давати консультації. Втім, зараз було не до цього, і Мак-Дьюї швидко перейшов до справи.
— В вас є ефір чи хлороформ і шмат ганчірки, щоб ми могли звільнити нещасного звіра від мук. З огляду на його становище це найкращий вихід.
Лорі сказала м’яко та довірливо:
— Містере Мак-Дьюї, Бог прислав його до мене не на смерть, а вас — не для того, щоб ви стали знаряддям його вбивства.
Мак-Дьюї на півкроку відступив од Лорі та здивовано втупився в неї.
— Он як? З чого ви взяли це? — і коротко додав: — Я не вірю в Бога.
— Це не страшно, — промовила Лорі. — Зате Бог вірить у вас, інакше б ви тут не з’явилися.
Вона з довірою поглянула на нього, і ніжна, незбагненна усмішка заграла на краєчках її губ — майже лукава усмішка, й чомусь вона ледь не до сліз пробрала містера Мак-Дьюї, розчулила його так, що він ще трохи відступив од Лорі, не зводячи з неї ошелешеного погляду. Потім йому згадався звук її голосу, коли вона називала його прізвище, той звук, який вже вивітрився з його пам’яті. Тільки зараз він вперше зауважив чистоту її погляду та дивовижно милу простоту й відстороненість її рис.
Мак-Дьюї це зворушило так, що він, жваво жестикулюючи, можливо, жвавіше, ніж треба (і разом з тим смішно), почав показувати на пораненого звіра на столі, та голосно, ніби звертався до не дуже тямущого клієнта у себе в лікарні, промовив:
— Мадам, чи ви не бачите, що це неможливо?
А по деякім часі додав:
— До того ж я без інструментів — мене сюди привела інша справа.
А Лорі вигукнула:
— Ні, о, ні! Вас прислано сюди тому, що ви багато вмієте.
Ендрю Мак-Дьюї ще раз оглянув борсука і відзначив стан передньої лапи, розірвані м’язи та пошкоджені сухожилля, стару, десь триденної давності, тріщину ключиці, перебиту задню лапу, де до рваної рани додалася інфекція. І несподівано на нього накотило молодецьке, якщо не сказати хлоп’яцьке, бажання постати у вигідному світлі перед цією дивовижною жінкою, засяяти в її очах, зробити так, щоб та лукава усмішка знову заграла на її вустах. Він потай зиркнув на сільське дівча з розпущеним рудим, із міднуватим полиском, волоссям, відзначив лінію носа, що прямо відходила так прямо від основи широкого спокійного чола і надавала її обличчю виразу ніжної та глибокої мудрості, але такої мудрості та знань, які стосуються справ не мирських, а інших. І він зовсім забув, що вона божевільна.