Він огорнув її собою, немов бажаючи відгородити від усяких негараздів, і прокричав:
— Мері-Pya, все гаразд! Усе гаразд, я тут. Це був поганий сон — і все.
Перемагаючи вітер, він дійшов до будинку, зайшов усередину, плечем зачинив вхідні двері — і опустився навколішки, не випускаючи з рук тремтячу дівчинку.
— Отак, Мері-Pya. Це все тобі просто наснилося. Нічого не бійся. Тебе розбудив старий кіт місіс Куросс. Я його кишнув, і він утік за той паркан… Хай знає, як лякати мою донечку!..
Найбільше його непокоїло те, що дівчинка стояла — і мовчала, як німа. Вона навіть не схлипнула жодного разу, а в очах її ясно читалися ожилі страх і ненависть. Маленьке тільце дівчинки нестримно тремтіло у його руках.
Мак-Дьюї сказав:
— Доцю, ти дуже сильно перелякалася, але повір, ти у повній безпеці. Давай ми підемо до кімнати і поспимо, гаразд?
І він на хвильку відсторонив від себе нещасну, тремтячу дівчинку, чекаючи, якою буде реакція. Йому хотілося, щоб донька заплакала, щоб вона кинулася йому на шию, припала до нього, притулилася до його щоки заплаканими очима, і тоді б він її заспокоїв, розрадив… Та нічого такого не сталося.
— То була не Томасина, — безпорадно відповів Мак-Дьюї.
Він узяв дитину на руки, заніс до свого кабінету, поклав на ліжко і розгладив подушку в неї під головою.
— Уранці ми попросимо лікаря Стрейсея, щоб оглянув тебе, — сказав містер Мак-Дьюї. — А тепер присувайся до татка, і ми ще трохи поспимо.
Та перш ніж вони заснули, Мак-Дьюї ще довго відчував сильний, але цілком безгучний дрож, який бив тіло дівчинки. Цей дрож скидався на ридання, що не могли чи не хотіли вихопитися назовні.
Лікар Стрейсей сидів у кабінеті містера Мак-Дьюї і теребив печатку на кінці масивного годинникового ланцюжка. То був приємного виду огрядний чоловік з твердим сталево-сірим волоссям й обвислими щоками й сумовитими очима гончака. Роки медичної практики не лише додали йому лікарської мудрості, а й пом’якшили його серце, настільки, що м’якість цю доводилось ховати під удаваною сухістю манер і чимось на зразок лікарського песимізму.
Він говорив, замислено і безрадісно, не відриваючи очей від грубої різьбленої печатки, яку тримали його пальці.
— Дитина втратила здатність говорити. Ви це знали?
Пересилюючи млосне відчуття, що розтікалося по тілу, Мак-Дьюї сказав:
— Вона вже цілий місяць до мене жодним словом не озвалася, відколи принесла до мене свою кішку Томасину, яка мала менінгіт. Лапи в неї були паралізовані, довелося приспати її. А з іншими вона продовжувала говорити.
Лікар Стрейсей кивнув:
— Так, розумію. Та тепер вона взагалі не говорить.
І тут до Мак-Дьюї дійшло, що означала лиховісна тиша, яку він чув тієї ночі.
— Ви знайшли якісь… — запитав він.
— Поки що — нічого, — визнав лікар Стрейсей. — З голосовими зв’язками в дівчинки неначе все гаразд. Та зазвичай причина такого оніміння криється глибше… — він зніяковіло кахикнув, передчуваючи наближення найважчої миті розмови. — …мовних центрах головного мозку, або, скажімо, у якихось менш осяжних матеріях. Може, в дівчинки був якийсь шок?
— Так, — кивнув Мак-Дьюї, — думаю, що був. Минулої ночі, коли була буря, я прокинувся від котячого нявкання під вікном. Дівчинка теж прокинулася — і, закричавши «Томасина!», вибігла з дому і побігла за цим котом. Я кинувся за нею…
— І що, це справді була Томасина? — насторожився Стрейсей.
— Та ні, навряд. Томасина ж померла. Я бачив мигцем, і по-моєму, це був хтось із сусідських котів. Але спросоння Мері-Pya могла все переплутати й прийняти нявкання того кота за крик Томасини — своєї покійної кішки. Коли я наздогнав малу, взяв її на руки і поніс додому, вона вся тремтіла… Я заніс її до себе і поклав у ліжко…
Лікар кивнув і спитав:
— А скільки часу тривала ця хвороба?
— Хвороба? — стрепенувся Мак-Дьюї. — Ні, лікарю, дівчинка нічим не хворіла! — А потім, пригадавши розмову з пастором, додав: — Втім, містер Педді мені натякав… А вчора ввечері я й сам помітив, що шкіра в дівчинки на дотик аж липка.
— Що ж, — промовив лікар Стрейсей, — ви не перший і не останній лікар, який упритул не бачить хвороби у себе під носом. Проте ваша дитина була важко хвора, і саме це я хочу донести до вашої свідомості.
Мак-Дьюї тяжко зітхнув.
— А що стосується причин її хвороби — є в вас якісь міркування?
— Ще ні. Мало того, я навіть не певен, що ми повинні чогось побоюватися всерйоз. Дівчинку треба ретельно обстежити, зробити всі аналізи. Ось тоді й побачимо. А поки я б радив постільний режим. Тиша, спокій, годіть їй в усьому — і увага, увага та ще раз увага! Дівчинка пережила серйозний переляк, та будь-хто на її місці злякався б не менше. Те, що спершу було грою, зайшло надто далеко. Ага, і ще… Не намагайтеся замінити утрачену кішку собакою чи іншою кішкою, це тільки…