Тоді я мала якихось півроку, але чудово пам’ятаю матір дівчинки — Анну. То була вродлива жінка, з волоссям кольору тих мідних казанків, які стояли біля вогнища. Анна мала напрочуд веселу вдачу, вона завжди співала, і завдяки цим співам будинок не здавався таким темним і похмурим навіть у дощ. Мері-Pya не злазила з її рук. Анна весь час потурала доньці, і вони дуже часто шепотілися, довіряючи одна одній свої таємниці. Так вони виказували свою любов. Це було дуже щасливе сімейство, і навіть присутність містера Мак-Дьюї не порушувала сімейної ідилії. На превеликий жаль, тривала ця ідилія недовго: невдовзі після моєї появи місіс Мак-Дьюї заразилася від папуги у клітці якоюсь хворобою — і та хвороба звела її в могилу.
Зізнаюся щиро, для мене почалися чорні дні, і якби не місіс Мак-Кензі, я навіть не знаю, чим би все закінчилося. Містер Мак-Дьюї просто божеволів, принаймні так казали люди, і скоріш за все, вони мали рацію. А бачили б ви, як він шаленів і лаявся, як щедро обдаровував дочку любов’ю, яку не встиг віддати Анні. Мері-Pya це лякало до смерті, та й мені, якщо чесно, було не по собі. Цей чолов’яга міг по кілька днів не з’являтись ні вдома, ні на службі, його справи помалу йшли шкереберть, і раптом до Мак-Дьюї завітав із глибинки його давній приятель — преподобний містер Педді. Після відвідин священика справи містера Мак-Дьюї стали кращі, а ще по деякім часі на нас чекали грандіозні зміни.
Містер Педді та містер Мак-Дьюї начебто знали один одного ще з тих часів, як навчалися в Едінбурзькому університеті (де вони легко могли бачити когось із моєї рідні!). Священик розповів Мак-Дьюї, що в їхньому містечку продається ветеринарна практика, й нараяв перебратися туди.
І ось містер Мак-Дьюї продав свою практику в Глазго та будинок на Дунаран-стріт, де він провів своє дитинство й виріс, і ми перебралися до Інвераноха, містечка у графстві Аргайл на західному березі Лох-Фіну.[5] Ось там і розігралося трагічне дійство мого життя.
Мері-Pya тоді вже йшов сьомий рік. Ми поселилися в передостанньому будинку на вулиці, що звалась Аргайлським проїздом, а нашим найближчим сусідом виявився приятель містера Мак-Дьюї — преподобний Ангус Педді, тутешній священик і власник преогидного мопсюри Деккі. Очі б мої його не бачили!..
Наше помешкання складалося з пари будівель, які стояли майже у притул, ледь-ледь розділені вузьким проходом. Це були доволі довгі вузькі будинки з побіленого каменю, по два поверхи кожен, з односкатними дахами, високими коминами, і на кожному з отих коминів завжди мало сидіти по чайці. Один будинок займали ми, а в другому містилися приймальня, робоче приміщення містера Мак-Дьюї та власне лікарня з клітками для його пацієнтів. Нам туди, з цілком зрозумілих причин, було зась. Мері-Pya було категорично заборонено навіть переступати поріг ветеринарної клініки. Після трагедії у Глазго містер Мак-Дьюї заприсягся, що більше в його домі не буде жодної недужої тварини.
Тут, в Інвераноху, я почувалася далеко краще, ніж у Глазго, адже тут був Лох-Фін — морська затока, що врізалася в суходіл біля Грінока та розтинала Північне нагір’я аж до самісінького Кайрандоу, — а це означало, що я могла спостерігати за польотом чайок, вдихати пахощі моря та риби, гасати по піщаній смузі за чудернацькими птахами та полювати в похмурому лісі з кам’янистими видолками та скелястими пагорбами. Сущий рай для мисливця! У Глазго мене не випускали навіть надвір, а тут усе було інакше. Я дуже скоро стала справжньою горянкою, а ми, горяни, дивимося на всіх інших згори вниз — і ніяк не інакше.
За розміром Інверанох куди менший за Глазго. В містечку мешкало якихось кілька тисяч чоловік, зате щоліта приїздило кількасот відпочивальників.
Ось коли для містера Мак-Дьюї настає гаряча пора: заїжджий люд нерідко привозить із собою своїх чотирилапих пестунів, здебільшого собак, хоча трапляються й коти, і птахи, а якось була навіть мавпа. Якійсь тварині не підійде тутешній клімат, когось гризнуть або вжалять у лісі, а хтось ув’яжеться в бійку з нашим братом-горянином замість завбачливо накивати п’ятами. Зазвичай після таких сутичок господарю невдачливого забіяки не залишалося нічого іншого, як нести свого пестуна в ремонт до містера Мак-Дьюї. Той зустрічав таких клієнтів без надмірного завзяття, бо пещеної звірини на дух не переносив, як, зрештою, і фах ветеринара. Набагато більше, аніж приймати у відведені години хатніх пестунчиків, містерові Мак-Дьюї подобалося бувати на околишніх фермах та спілкуватися з тамтешніми фермерами.
5
Окрім значення «озеро», шотландське слово «лох» (loch) має ще одне значення — «вузька морська затока», і саме з ним його вжито на сторінках цієї повісті.