Якось він приніс у кошику маленького собачку. Той мав якусь важку хворобу. Мак-Дьюї поставив кошик на стіл поряд з ножами та медичним інструментом, який носив у саквояжі, і потім вони разом з Лорі довго чаклували над собакою. Він усе їй пояснював, а Лорі тримала напоготові усі потрібні йому речі.
Коли роботу було зроблено, Мак-Дьюї сказав:
— Лорі, можна я залишу його в вас? Я зробив усе, що міг, але тварині треба щось іще, і дати це можете тільки ви… А як видужає, я його заберу.
Коли ветеринар пішов, Лорі вийшла з сараю і стояла, дивлячись йому вслід, поки той не зник за поворотом стежки і не затихли звуки його кроків. Я зіскочила з даху на бук, спустилася на землю, стала тертися об її ноги, і почула, як Лорі шепоче:
— Хто я? Що я?
І врешті:
— Що ж це таке зі мною коїться?
Я потерлась об її кісточки ще дужче, та вона мене навіть не помічала.
20
Лікар Стрейсей та Ендрю Мак-Дьюї неквапною ходою прогулювалися узбережжям Лоху, замислено вивчали сірі води, чайок, що походжали омитим прибоєм піщаним пляжем, і ще — важкий, свинцево-сірий день. Ген-ген удалині, з другого боку видовженої затоки, понад видолком стрімко линули хмари, тягнучи за собою дощову запону.
Через сіру, безбарвну погоду навіть борода Мак-Дьюї та його чуприна, здавалося, втратили трохи своєї рудизни. Сіра барва пристала до складок на щоках і підборідді містера Стрейсея, обліпила його поношений капелюх і макінтош. Та очі лікаря дивилися жваво й проникливо. Скидалося на те, що в нього гарна новина для містера Мак-Дьюї, та він не поспішав ураз викладати її співрозмовнику, що жадібно ловив кожне його слово, а відпускав її малесенькими порціями.
— З Единбурга прийшли результати аналізів, і вони лише підтверджують мої висновки. Фізично дівчинка здорова. Говорити про якусь пухлину в горлі чи про зімкнення голосових зв’язок наразі не доводиться. Принаймні, аналіз мазка таких підозр не підтверджує. Аналіз крові каже те саме. Тепер я можу вам зізнатися, що якийсь час я побоювався, аби у дівчинки не виявилося білокрів’я, щоправда, втрата голосу тут ні до чого. Тож як бачите, підстав для хвилювання в нас немає. Фізично дитина здорова.
— Ага, — протяжно зітхнув містер Мак-Дьюї. — Що ж, дуже добре.
— Так, — погодився лікар Стрейсей. — Справді дуже добре, і коли я це почув, мені аж відлягло від серця. Нирки, серце, легені — вони у дівчинки в бездоганному стані. Трохи пізніше її можна буде послати на енцефалографію. Та я і так більш ніж певен, що з головою у Мері-Pya все гаразд.
Мак-Дьюї знов зітхнув.
— Лікарю, я радий, що ви так вважаєте. Тож якщо вже немає нічого серйозного…
Лікар Стрейсей кивнув, ворухнув палицею з металевим миском купку гальки — і промовив:
— Та хай там як, а дівчинка важко хвора.
Мак-Дьюї подумки повторив лікареві слова «важко хвора», немов пересвідчувався, що саме це й казав Стрейсей, і хоч зовні він зберігав спокій, у глибині його душі знову стала наростати панічна хвиля. Коли такі слова каже лікар, вони лунають особливо зловісно. Ця фраза бриніла в голові Мак-Дьюї, і він намагався спіймати її, укласти під уявний мікроскоп, щоб як слід роздивитися, з яких частин вона складається, яке в ній співвідношення загрози та надії. Авжеж, важка ситуація — це ситуація страшна, але далеко не безнадійна. З важкої ситуації ще можна знайти вихід, чого не скажеш про безнадійну. Раптом, несподівано для себе, Мак-Дьюї промовив:
— І все ж таки, коли ви кажете, що причина її недуги невідома…
— Скоріш за все, її треба шукати у сфері неявного, — закінчив за нього лікар Стрейсей. — Коли практикував мій дід, причинами хвороб вважали такі речі, які сьогодні ніхто й не додумається назвати причиною хвороби. От, приміром, нещасне кохання. Отримає невдачливий залицяльник відкоша — і чахне просто на очах, марніє, синці під очима… Чи взяти дівиць, які, розчарувавшись у коханні, ставали легкими мішенями для хвороб і залишалися надовго прикутими до ліжка. Дружини, зраджені чоловіками, в’янучі дами, які боялися лишитися самі, нерідко перетворювались на розвалини, а дехто навіть ставав паралітиком, і до кожного з цих випадків ставились так, як ставляться до фізичної недуги. Хвороба жінки, яку раптом розбиває параліч тільки тому, що краса її в’яне, — не менша реальність, ніж хвороба дитини, що втрачає дар мови.
Мак-Дьюї слухав співрозмовника й водночас гарячково обмірковував його слова про «важку хворобу» і все силився зрозуміти, що ж хотів сказати лікар Стрейсей, а про що — промовчав.