— Не розумію я тебе, — промовив Мак-Дьюї.
Містер Педді зітхнув і спокійно сказав:
— Ну й не намагайся, Ендрю. В тебе своя дорога, в мене — своя. Ти засмутився, коли я сказав, що молитимуся за дівчинку, але не став би журитись, якби лікар Стрейсей пообіцяв випробувати на ній новий антибіотик. У кожному з цих випадків упевненість у результаті приходить через досвід та успішний експеримент.
Мак-Дьюї ледь помітно кивнув, ні слова більше не сказав і вийшов, тихенько зачинивши за собою двері. Коли він пішов, преподобний Педді ще довго сидів за столом — маленький, мовчазний, замислений. Він думав, правильно вчинив чи ні, і взагалі, як це визначити?
Прекрасно знаючи прихильність, з якою його церква ставиться до неофітів і до залучення нових вірян, він не вважав поквапність у цій справі великим проявом поваги до Господа і був певен, що Бог і без нього чудово розбереться, що до чого. Дозволяючи собі свої власні переконання, преподобний Педді не схвалював огульну критику агностиків і був противником насильного навернення до Бога.
Він прекрасно розумів, із чого витікає атеїзм Мак-Дьюї, крім того, не міг не бачити, що друг його за крок від того, щоб увірувати в Бога, але не має сил зізнатися у цьому. Він бачив у Мак-Дьюї ту саму шалену, інфантильну натуру, що нею відзначалися селяни Романії,[41] котрі в неврожайні роки або після стихії, що нищила посіви, карали своїх святих тим, що знімали їх фігури з постаментів у церковних нішах та ховали у підвалах, і тільки дочекавшись доказів, що їхні кумири знову стали «зговірливими», повертали їх на місце.
Знаючи історію ветеринара і проблеми його молодості, Педді був більше ніж певен, що колись, ще замолоду, він закликав до Бога: «Поможи мені, Боже, зроби так, щоб я став лікарем!». Проте його бажання розійшлися з Божим промислом, а Мак-Дьюї не з тих, хто приймає подібні удари. Хай би як він прагнув душевного спокою, який дарує звернення до Бога і причастя, його вроджена впертість і злобливість не дозволяли це йому визнати.
Маленький священик сидів за столом, ледве дістаючи куцими ніжками до підлоги, посмикував себе за губу і майже не сумнівався, що це і є ключ до розгадки складностей характеру Мак-Дьюї. Педді не так боявся того, що Мак-Дьюї буде втрачений для Бога, як того, що він сам його втратить. Його великий друг переживав скрутні часи. Якщо дівчинка так і не заговорить, якщо вона помре, йому не залишатиметься нічого іншого, як прийняти хрест власної провини, пронести його через власне життя, а там, якщо і йому ніхто не допоможе, й самому піти з нього.
22
Того ранку у приймальні серед інших відвідувачів, які прийшли сюди зі своїми котиками-песиками, ніяковіючи, сиділо троє хлопчаків. Вони сиділи у рядочок і тримались прямо, мов аршин проковтнувши. Мак-Дьюї запримітив їх одразу, ще коли вперше визирав з дверей. Слід відзначити, що неприязності в його очах, порівняно з колишніми часами, тепер було далеко менше. Він упізнав скаута-вовчика Джорді Мак-Набба, який жодної миті не міг усидіти спокійно, та високого худорлявого Джеймі Брейда — сина сержанта-волинщика. Джорді і Джеймі мали невеселий вигляд і помітно нервували. Третім у компанії був холоднокровний і стриманий красунчик Х’юї Стерлінг, єдиний з усієї трійці, хто тримався бадьоро.
Оті хлопчиська явно щось намислили, оскільки при появі ветеринара невеличкий Джорді та цибатий Джеймі занепокоєно покосилися на Х’юї Стерлінга, намагаючись і у свого ватажка виявити бодай якісь ознаки паніки чи хвилювання, але той залишався спокійним, неначе кам’яна статуя.
Мак-Дьюї стало цікаво, з яким наміром завітала до нього ця депутація, і коли від нього пішов останній клієнт, а Віллі Беннок зайнявся якоюсь роботою в амбулаторній частині клініки, він відчинив двері до приймальні й гукнув:
— Агов, хлопці! Можете заходити.
Депутація, очолювана Х’юї Стерлінгом, врочисто продефілювала в кабінет, і стільки в ній було поваги, що здавалося, вона от-от розплескається перед Мак-Дьюї, котрий сидів за старомодним столом із відкидною кришкою, яка спиралася на кут вікна:
— Ну добре, викладайте, з чим прийшли. Чим можу допомогти?
Трійця вишикувалася за ранжиром, як труби в органі, і речник, Х’юї Стерлінг, прямо запитав:
— Сер, як почувається Мері-Pya? їй вже краще? Зайти до неї можна?
І раптом Мак-Дьюї відчув нездоланну симпатію до всіх трьох. Просто дивно, як можна буквально за кілька секунд цілком змінити своє ставлення до людей. Йому доводилося бачити цих хлопчаків у місті, він приблизно уявляв, чиї вони діти і де живуть, та не дуже всім цим переймався. І ось тепер вони утрьох стоять тут перед ним.