Лорі підвелася і стала поряд, жодним порухом не виказуючи бажання покидати свого супутника.
— Де цей Таргу? — звернувся до циганів Мак-Дьюї. — Мені він потрібен негайно.
Той циган, що говорив, кивком показав на кибитки.
— Таргу там… якщо не боїшся, то можеш піти.
Мак-Дьюї повернув батіг пужалном догори.
— Ану розійшлися! — гаркнув він і ступив наперед. Цигани трохи посунулися, утворивши вузенький прохід, через який не можна було пройти, не зачепившись плечима. Лорі невідступно йшла за ним. Коли вони пройшли, цигани знову зімкнулися і тісним гуртом рушили слідом за ними.
Охоплений праведним гнівом, Мак-Дьюї геть утратив будь-яку пильність. Ці брудні волоцюги так його розлютили, що він був ладен сам-один виступити проти цілого табору. Його уява вже живописала цього таємничого барона Таргу у вигляді дванадцятифутового велета, і він би з радістю розправився з ним так само, як із тим здорованем біля помосту.
Але справжній Таргу виявився зовсім іншим: маленький, худенький, із червоною обвітреною мармизою та поросячими очима. Він був одягнутий у звичайні штани, сорочку без коміра та жилетку без ґудзиків, а на голові сидів звичайний котелок. Його єдиною прикметою було велике золоте кільце-сережка у лівому вусі. Він ступав неквапною ходою в супроводі всього циганського наброду: чоловіки, жінки та циганчата, які замикали процесію.
— Ти — Таргу, ватажок цієї банди? — запитав Мак-Дьюї.
Голосом сухим і напрочуд тоненьким опецьок у котелку відповів:
— Так, я Таргу. Ти мене шукав? З якого це дива ти кидаєшся на моїх людей, лупцюєш батогом мого приборкувача Ургчина? Що ви тут загубили — ти і ця руда відьма, що наводить вроки на наших дітей?
Поки він говорив, циганська братія обступила їх зусібіч і стала звужувати коло. Мак-Дьюї вмить зрозумів свою помилку. Невинна зовнішність опецька в котелку, як дві краплі води схожого на звичайнісінького аргайльського фермера в недільному вбранні, притупила його пильність. Було ясно як день, що від цієї миті і він сам, і його супутниця відрізані від свого світу, де панували закон і розум, і за одну коротку мить перенеслися назад на шість або й усі сім століть назад; такі собі зіваки доби середньовіччя, що волею випадку потрапили до небезпечного, одержимого забобонами циганського світу.
Та відступати не було куди, і Мак-Дьюї, войовничо виставивши наперед кущисту бороду, сказав:
— Таргу, ти підеш зі мною в поліцейський відділок, і я заявлю на тебе за жорстоке ставлення до…
Чи дав би сам циганський ватажок добро на вбивство двох зайд, цього не скаже ніхто, але тієї ж миті з-за натовпу долинув дикий зойк; хтось кричав якесь слово незнайомою мовою. Потім крик повторився. Цигани в юрбі посунулися, утворивши прохід, і в ньому з’явився чолов’яга в чоботах, із чорним поясом та роз’юшеним носом. Його лице перетворилося на закривавлену маску, а в руках брязкав шмат металевого ланцюга. Розмахуючи ним, побитий циган кинувся до Мак-Дьюї, збираючись розчерепити йому голову.
Від першого удару їх урятувало те, що натовп був надто щільний: циган схибив, і ланцюг опустився на плечі когось із його одноплемінників, та так, що збив його з ніг. Водночас, це стало сигналом до дії; напруга, що накопичувалася в циганському натовпі, розрядилася загальним вибухом: у юрмі замелькали кийки, ножі, і вже за мить Мак-Дьюї люто бився, захищаючи себе та Лорі.
Ревучи, наче бик, однією рукою тримаючи Лорі, а в другій стискаючи важкий батіг, він уже майже розчистив прохід для себе і для неї, коли раптом вируюча юрба відірвала від нього Лорі. Хтось влучив йому в голову чимось важким, і Мак-Дьюї захитався від удару. Він уперся спиною у стінку фургона, а коли батіг зламався, Мак-Дьюї вихопив у одного з нападників металевий прут і став вимахувати ним наліво й направо. Він розумів, що буде повержений з хвилини на хвилину: юрма жадала крові, вона змикалась навколо нього, мов зграя псів навколо звіра, загнаного в кут. Вона насідала на нього спереду, зліва, справа і навіть зверху: якесь циганча видерлось на полотняний дах фургона і гамселило палицею просто по голові, а інше штрикало у ноги з-під фургона.
Зацькований Мак-Дьюї ледве дихав, у грудях нестерпно пекло. Сили покидали його тіло, в очах почало тьмяніти… І раптом, перекриваючи несамовиті крики, ревище та посвист войовничих нападників, пролунав крик — несамовитий, дикий і зловісний:
— Мак-Дьюї!.. Мак-Дьюї!..
Кричала Лорі. Якимось дивом вона вирвалася із циганських лап, зірвала з найближчого фургона просочений гасом запалений смолоскип і кинулася з ним у гущу битви. Натиск на Мак-Дьюї помітно послабшав.