Мак-Дьюї поспішав, і коли він дістався Відьомського Дерева, серце в грудях билося як навіжене. Він зупинився, щоб перевести подих і підібрати потрібні слова, з якими звернеться до Лорі, коли вона вийде до нього: «Допоможи мені, Лорі. Моя дочка помирає. І ніхто її не врятує, крім тебе».
Проте зараз, опинившись отут, він відчув якесь дивне небажання смикати за шнурок і підіймати подзвін, відголоски від якого розлетяться по всьому лісу. Того ранку на галявині панувала незвична тиша, здавалося, що тут немає жодної тварини, і ця тиша пригнічувала його. Колись у цей дзвін уже подзвонили, після чого сталася ціла низка непоправних подій.
Мак-Дьюї стояв, відсапуючись після важкого підйому, і дивився на кам’яний будинок. Двері зеленого кольору були зачинені, віконниці на вікнах, які виходили до Відьомського Дуба та на галявину, як завжди, стулені. Зовні ніби не змінилося нічого, та все ж таки Мак-Дьюї здалося, що будинок немовби відвернув від нього заспане обличчя і міцно запечатав губи. Невже так розігралася уява, підігріта невідкладністю його прохання, чи, може, й справді він більше не був тут бажаним гостем?
Аж раптом, ні сіло ні впало, залунав сріблястий голосочок Дзвоника Милосердя, ніжними нотами розтікаючись по галявині. Мак-Дьюї здригнувся, поглянув угору і помітив, що ненароком зачепив шнурок плечем, від чого язичок дзвоника вдарив по чашці. Від нерішучості не залишилося і сліду. Мак-Дьюї ухопив шнурок і задзвонив. Дзвінкоголосі виляски залили всю округу, навколо дому, знявшись із гілок та здіймаючи вітер своїми крилами, стали шугати сотні птахів. Від сараю з Лоріним шпиталем, що був за будинком, долинуло несамовите собаче гавкання.
Відголоски дзеленчання вщухли, птахи заспокоїлися, собаки замовкли, та Лорі так і не з’явилася.
Тоді він знову задзвонив і закричав:
— Лорі!.. Лорі!.. Це я — Ендрю Мак-Дьюї.
Собаки знову загавкали, а птахи залишилися сидіти там, де й були.
Мак-Дьюї запанікував. Ану як Лорі лежить, важко поранена після вчорашньої баталії, або отримала серйозні опіки і зараз просто не в змозі відгукнутися на його голос? Ну, тоді він мав би висадити двері плечима, вломитись, увірватися в її оселю, але цей будинок — сплячий, непривітний, взагалі якийсь незбагненний — не дозволяв такого ставлення до себе. І знов у пам’яті Мак-Дьюї ожив образ Лорі. Він знову бачив, як вона бере його лице в свої руки і цілує його, знову відчував м’якість і пристрасть її губ і знову чув звуки її летючих кроків, коли Лорі покидала поле бою.
Він грубо, з усієї сили смикнув за шнурок, розганяючи нестерпну гнітючу тишу, яка висіла над галявиною, та знову закричав:
— Лорі! Лорі! Ти чуєш мене? Це я, Ендрю.
У ньому наростала злість.
Мак-Дьюї сердився через любов, яку відчував до Лорі, а висловити не міг; через слова, які він хотів їй сказати; через майбутнє освідчення, обіцянки, благання, а ще — через блаженство, яке він відчував.
— Лорі! — ревів Мак-Дьюї, набираючи повні груди повітря. — Виходь! Я тебе кохаю!
Його освідчення, яке чули вітер, дерева і дзюркотливий струмок за будинком, ще більше розпалило Мак-Дьюї, і він став смикати за дзвоник так, неначе хотів зовсім відірвати його від гілки. Від люті й розпачу чоловік геть-чисто забув, що йшов сюди заради дочки.
— Жінко, чи ти не можеш зглянутись на чоловіка, що захворів і закохався в тебе?
Мак-Дьюї знову й знову немилосердно смикав дзвоник, і галявина аж бриніла від безперервного дзеленькання. Здавалося, він втратив рештки свого розуму. Розтривожені птахи знову знялися в повітря і з криками кружляли над деревами, собаки на задвірку істерично гавкали, вся інша звірина кричала хто як міг, не відстаючи від псів. І, перекриваючи цю какофонію, повітря струшував громоподібний голос Мак-Дьюї:
— Лорі! Лорі, ти чуєш мене? Я тебе кохаю! Лорі, я тут! Невже ти не вийдеш до мене? Невже ти не вийдеш до чоловіка, який хоче запропонувати тобі руку і серце?
Пізніше в Інвераноху розповідали, що відголоски цієї шлюбної пропозиції було чути навіть на міських околицях.
А тим часом у хатині Лорі, опустившись навколішки, причаїлася біля вікна спальні та потай визирала у малесеньку шпаринку між фіранками. їй було страшно дивитися на цього розкуйовдженого здорованя, охопленого лихоманкою кохання, і хоч жінка добре чула його крики, від страху вона не могла поворухнути ані рукою, ані ногою.
Душа її кричала безмовним криком: «О, мій милий, любий чоловіче!.. О, любове безцінна моя!.. Ну невже ти не можеш почекати? Все сталося так швидко, надто швидко…»