— Ми врятовані! Он поселення тубільців! — вигукнув він.
— Ну що ж, уважай — ми дісталися до порту, — зрадів боцман. — Тут ми, напевно, підкріпимось та відпочинемо. Ставмо вітрила й гайда повним ходом уперед!
Надія вгамувати голод додавала їм сили. Бадьорим кроком вони рушили з пагорба в невелику улоговину, в якій знаходилось кільканадцять куренів. У середині кола, яке утворювали ці курені, горіло вогнище. Вони були вже поблизу табору, коли раптом Томек зупинився.
— Ми ледве не зробили дурницю! — сказав він.
— А це чому? — здивувався боцман.
— Зараз усе поясню. Нам не можна відразу входити до селища австралійців, якщо ми не хочемо їх образити.
— Що ж нам робити? — запитав боцман, дивлячись на Томека.
— Ви знали б про це, якби були з нами, коли ми відвідали плем’я «людей-кенгуру». Пан Бентлі тоді розповів нам про звичаї тубільців. Ми повинні зупинитися перед селищем і зачекати запрошення.
— А ти в цьому впевнений, братику?
— Атож! Я все добре пам’ятаю.
— Бентлі теж так само робив? — допитувався боцман, бо знав веселий характер Томека й підозрював, що він хоче розіграти його.
— Звичайно! Він тоді сказав, що не можна порушувати звичаї тубільців, якщо хочемо здобути їх приязнь.
Це остаточно переконало боцмана. Він згадав, що саме Томек зумів увійти в довір’я до тубільців, які спочатку відмовилися від участі в полюванні на кенгуру. Відчуваючи, що йому самому не вистачає дипломатичних здібностей, він вирішив доручити цю справу Томекові.
— Говори з ними, братику, сам, а я буду спостерігати, щоб вони чого-небудь не встругнули, — вирішив він.
— Добре, але що я повинен їм сказати?
— Скажи, що втекли наші коні. Попроси попоїсти й скажи, що ми хочемо перепочити в їхньому селищі.
— Ми сядемо тут і почекаємо, поки хто-небудь до нас підійде, — запропонував Томек, сідаючи на землю недалеко від селища.
Минуло кілька хвилин. Боцман Невицький недбало поклав карабін на коліна. Скоса глянув на курені тубільців й одразу переконався, що багато очей уважно придивляється до них. Незабаром із селища вийшла жінка з палаючою гілкою в руці. Кинувши її поблизу мисливців, вона повернулася назад.
— Що це означає, братику? — запитав боцман.
— Не знаю, пан Бентлі нічого не казав про палаючі гілки.
— Гм! Може, це знак, аби ми розпалили вогнище? — задумався моряк. — Спробуймо! Візьми цього австралійського сірника, а я назбираю трохи хмизу.
Боцман, не випускаючи з рук карабіна, наламав трохи гілок. Через хвилину вони вже сиділи біля палаючого вогнища. Тепер жінка принесла їм велику бляшанку з водою, яку поставила на півдорозі між селищем і мисливцями. Томек негайно приніс її. Боцман поставив бляшанку перед собою і мовив:
— Так, вогонь і вода вже є. Цікаво, чим вони нас частуватимуть?
Жінка знову вийшла з кола куренів. Цього разу вона подала мандрівникам два круглих предмети на великому листку. Це були великі яйця, майже круглі з обох боків, з шорсткою, зернистої будови, жовто-білою шкаралупою.
— Ставлю пляшку рому, якщо це не яйця страуса ему, — здогадався боцман. — Бентлі казав, що вони придатні для їди. Мабуть, зваримо їх круто?
— Так, можемо зварити їх у бляшанці, — відповів Томек.
Частину води боцман відлив у манірки, потім поклав яйця в бляшанку, яку поставив на камінь посеред вогнища. Тим часом жінка знову принесла два листки, а на них, як на тарілках, лежали смужки в’яленого м’яса кенгуру та їстівне коріння рослин.
Друзі поділили між собою одне яйце ему, з’їли трохи твердого, в’яленого м’яса, а на десерт почали жувати коріння. Коли вони вгамували голод, до них підійшов літній австралієць. Томек розпочав розмову, але порозумітися з тубільцем було надзвичайно важко. Він знав дуже мало англійських слів, тому розмова, доповнювана жестами, тривала довго, доки в очах тубільця з’явився блиск порозуміння. Він із цікавістю оглянув фотографію вбитого тигра й Томека, який сидів на слоні, уважно вислухав розповідь про втечу коней під час бурі. На закінчення Томек попрохав забезпечити їх харчами, а також дозволити відпочити в селищі.
Тубілець відійшов до гурту чоловіків, озброєних списами, бумерангами й товстими палицями. Різким голосом повторив їм Томекові слова, після чого серед тубільців запанувала глибока тиша. Через деякий час старий повернувся до мисливців. Зупинився перед ними й сказав:
— Білі люди — погані люди. Навіть коні воліли піти до динго, ніж залишатися з ними. Ми також не хочемо тут вас бачити. Ідіть звідси геть, негайно!