По цих словах старий відразу пішов до селища.
— Що ж нам тепер робити? — сумно зітхнув Томек. — Він, напевно, не зрозумів мене.
— Зрозумів чи не зрозумів, один біс, — відповів боцман. — Ми їм не сподобались, тому вони не хочуть нас знати.
— Мені не треба було вибовкувати про втечу коней, — жалісливим тоном сказав Томек. — Бо якби не динго, коні не втекли б від нас. Мабуть, я погано вів розмову.
— Не сумуй, братику! Все одно вже нічим не зарадиш. Вони просто не люблять білих людей.
— Що ж нам тепер робити?
Боцман крадькома кинув погляд на селище австралійців. Кільканадцять тубільців зі зброєю в руках очікувально дивилися на них. Лиховісна мовчанка не обіцяла нічого доброго.
— Що робити? — повторив боцман. — Збираймо манатки й гайда далі. Непроханий гість гірший за татарина. Ти лише глянь, як вони до нас придивляються. Але це непогані люди. Нагодували нас і лише після цього сказали нам забиратися геть. Клади в торбу рештки сніданку, а я загашу вогонь. Чим швидше ми звідси підемо, тим краще!
Не випускаючи з рук карабіна, боцман ретельно затоптав вогнище, від так почав порпатися в кишенях. Зрештою вийняв звідти складеного ножика Тримаючи його перед собою, він декілька разів відкривав і закривав леза. Він робив це помалу, щоб тубільці добре придивились до його рухів.
— Що ви робите? — запитав Томек, здивований його поведінкою.
— Треба їм що-небудь залишити на пам’ять, — пояснив боцман. — Нехай принаймні знають, як із цим обходитися.
Боцман загорнув ножик у листок і поклав у бляшанку, що стояла на землі. Не гаючи часу, він закинув сідла на плечі й разом із Томеком відійшов від селища. Незабаром вони знов опинилися в степу.
Після сніданку мандрівка видалася трохи легшою. Від нічної зливи земля розм’якла, спалена сонцем трава буквально на очах стала зеленіти. Боцман Новицький раз по раз зупинявся й уважно дивився на пройдений шлях. Йому здавалося, що на певній відстані за ним йде кілька чорних постатей. Він наддав ходи, з тривогою думаючи про ніч, що наближалась.
Пополудні вони зробили привал на невеликому пагорбі, звідки зручніше було спостерігати за довкіллям. Боцман мав чудовий зір, отож він швидко побачив серед високої трави кілька зачаєних людей. Не бажаючи хвилювати хлопця, він досі не сказав йому про те, що за ними йдуть назирці тубільці. Тепер він вирішив, що необхідно підготувати Томе- ка до можливої небезпеки.
— Слухай-но, братику, лихо його знає, що воно таке, але мені здається, що кілька тубільців ідуть за нами назирці, — сказав він.
— Ви в цьому впевнені? — стурбувався Томек.
— Я бачу їх так само, як оце тебе. Я навмисне зупинився на цьому пагорбі, щоб розгледіти їх у степу.
— Що ми зробимо, якщо вони нападуть на нас?
— Удень нам ніщо не загрожує. У нас рушниці, і ми дамо собі раду. Але гірше буде вночі. Треба помізкувати, що нам зробити.
Томек відчув, як мурашки побігли в нього по спині. Він згадав розповіді Бентлі про напади тубільців на експедицію Стьорта й працівників служби телеграфу. Він одразу сказав про це боцманові.
— Це бабусині казочки, братику, — відповів той, намагаючись зберегти спокій. — Ми їм нічого поганого не зробили, й у них не може бути до нас претензій.
— Чому ж тоді їхня присутність непокоїть вас? — запитав Томек.
Щоб виграти час, боцман запалив люльку. Він зовсім не був упевнений у тому, що тубільці на них не нападуть. Боявся цього через Томека. Хлопець дивився на нього з тривогою.
— Знаєш, братику, краще завжди розраховувати на гірше, — нарешті пробурмотів він.
— Я теж так уважаю, але не можу зрозуміти, чого ви хочете? Спочатку ви сказали, що тубільці стежать за нами й треба подумати, що нам робити вночі, а потім стверджуєте, що вони на нас не нападуть.
— Річ у тому, братику, що я не знаю, чого вони від нас хочуть. Може, вони йдуть за нами лише з цікавості?
— Мені спала на думку чудова ідея! — жваво вигукнув Томек.
— Що саме?
— Треба вистрелити в повітря, щоб налякати їх.
— Добра порада варта золота, — похвалив Томека боцман.
Недовго думаючи, він зняв із плеча карабін і вистрілив. Чорні постаті вмить сховалися в траві.
— Давайте ще вистрелимо разом, — запропонував Томек.
Звук їхніх пострілів покотився широким степом; удалині, немов луна, почулися постріли у відповідь.
— Ви чуєте, боцмане? Може, це наші стріляють? Біжімо в тому напрямку! — вигукнув Томек.
— Зачекай, братику, зараз ми переконаємося в цьому, — швидко відповів боцман. — Дамо ще один залп!