— Гм, отже, вас так налякав цей юнак? Розплющ очі, хлопче, й скажи, як тебе звати? — спитав бандит.
Томек повільно розплющив очі. На його лобі виступив холодний піт. Він намагався відповісти на запитання, але не міг вимовити жодного слова. Картер нахилився до нього, заглядаючи в обличчя. З-за пояса він витяг довгого ножа з тонким довгим лезом. Обличчя Томека смертельно зблідло. Картер тим часом перерізав мотузки, що зв’язували його руки, й повчально сказав:
— О’Донелле! Дорослому чоловікові не годиться так чинити з хлопцем. Ви повелися з ним, як із дикуном. Ну, юначе, тепер ти скажеш, як тебе звати?
Томек полегшено зітхнув. Погляд бандита здався йому не таким уже й страшним.
— Я Томаш Вільмовський, — відповів він тремтячим голосом.
— Ти дійсно приїхав сюди з ловцями звірів?
— Так, це правда. Ми ловимо диких звірів для зоологічних парків у Європі.
— Сьогодні вранці ми зустріли групу вершників, які супроводжували коней із нав’юченими на них клітками. Це, певно, твої товариші?
— Вони вирушили на лови скельних кенгуру.
— Чому вони не взяли тебе із собою?
— Тому, що я… я хотів влаштувати самостійне полювання й залишився в таборі.
— Люблю зухів, які прагнуть до самостійності. Сам був таким у твоєму віці.
— Відпустіть мене до своїх. Вони вже давно, мабуть, занепокоєні моєю відсутністю.
— Тим більше вони зрадіють, коли побачать тебе цілим і неушкодженим завтра вранці! Такі малюки, як ти, здатні на різні фіґлі, які можуть не сподобатися дорослим. На деякий час мені треба зникнути звідси, а для цього потрібне золото О’Донеллів і кілька коней. Гадаю, що твій батечко не відмовиться дати мені коней за тебе. Тепер ти зрозумів, що ти мені потрібен?
— О, ви хочете зажадати за мене викуп?
— Ти правильно зрозумів, мій друже, гроші лежать на дорогах, треба лише вміти їх збирати. Мене називають Кривавим Картером, бо я вбив сімох ідіотів, які наступали мені на п’яти або ж хапалися за зброю у відповідь на мою пропозицію віддати мені дріб’язок зі своїх кишень. Я гадаю, що твоєму батькові життя сина дорожче за кількох коней. Отже, ти можеш спати спокійно.
Картер відійшов до своїх товаришів, які готувалися до ночівлі. Вони назбирали хмизу і, як тільки посутеніло, розклали вогнище. Приготували собі ложа й сіли до вечері. Щоб О’Донелли могли поїсти, їм розв’язали руки. Після вечері їх знову зв'язали.
Томек насилу проковтнув кілька шматків в’яленого м’яса. Картер наказав йому лягти біля вогнища. Томек лежав під низьким кущем і з жахом думав про своє становище. Він опинився в руках небезпечних злочинців. Вони, звичайно, повбивають О’Донеллів, а за нього вимагатимуть викупу. У таборі лишилось тільки двоє матросів. Що буде, якщо Картер дізнається про це?
Томек страшенно боявся Картера, який з такою байдужістю говорив про вбивства. Розмірковуючи про своє незавидне становище, Томек тремтів зі страху.
Час тягнувся повільно. Бушрейнджери полягали спати. Один із них залишився вартувати полонених і підгримувати вогнище. У нього було бридке віспувате обличчя. Він сів на уламок скелі й пильно вдивлявся в темний вихід з ущелини, час від часу уважно розглядаючи полонених, що спали. Томек пильно стежив за ним, не роблячи жодного руху. Новий вартовий так само пильно спостерігав за всім, що відбувалося навколо. Але коли його, в свою чергу, змінив третій бандит, становище змінилося: цей, не довго роздумуючи, підкинув хмизу у вогнище й негайно вклався спати. Позіхаючи на всю горлянку, охоронець споглядав зорі, що мерехтіли в небі.
Серце в грудях Томека забилося сильніше: голова бандита, що охороняв табір, схилилася на землю, й незабаром він поринув у сон, тихо похропуючи.
«Якщо я до світанку не повернуся до табору, станеться нещастя, — подумав Томек. — О, якби мені вдалося зараз утекти…»
Томек вирішив негайно здійснити задумане. Адже руки в нього були вільні. Картер зв’язав йому тільки ноги, бо не вважав, що переляканий хлопець зможе відважитись на втечу. У Томека зберігся його мисливський ніж. Під час боротьби з О’Донеллом його сорочка вилізла зі штанів і прикрила собою зброю, застромлену за пояс. Намацавши ручку ножа, Томек обережно витяг його з піхви й перерізав мотузку, що зв’язувала ноги.
«Якщо я вилізу на скелю, то шлях до втечі буде вільний, — подумав він. — Але що буде, коли хтось із бандитів прокинеться? Ох, краще про це не думати! Якби я мав хоча б мій штуцер!»