Кохана спить, загорнувшись калачиком, вклавши свою голову на його груди. Він боїться порухом чи надто глибоким подихом сполохати її. Не вірить у своє щастя чи у своє горе, торопіє, вкотре шалено вдихаючи запах любистку. Ліпшої ночі в його житті досі не було, як і щасливішої миті.
А вранці вони сидять на кухні і п’ють чай. Оксана ніжно посміхається, а Сашко не може відвести від неї очей:
— Оксано, ти і я. Розумієш? Я давно тебе кохаю. Ти ж знаєш, правда?
Оксана ствердно киває, Сашко продовжує:
— Тоді в Києві на майдані, пригадуєш? Мені здалося, що у нас могло бути воно взаємним, тобто кохання… Ти сказала, що любиш свого чоловіка, хоча я зовсім інше читав у твоїх очах. Але як склалося — так склалося. Не будемо перевертати минуле. Не перебивай мене, будь ласка.
Сашкові здалося, що Оксана хотіла щось сказати. Та вона не зводила з нього очей і мовчки уважно слухала.
— Для мене сьогоднішня ніч — це не просто переспати, скористатися тобою, твоєю самотністю, горем. Ти не думай. Все дуже серйозно. В мені нічого не перемінилося в почуттях до тебе. Хіба що роки додали смутку. Тобі, зрештою, вирішувати — лишатися зі мною чи з іншим. Я кохаю тебе, Оксанко!
Він замовкає.
Вона нахиляється над столом, притуляє до його губ пальці, що пахнуть кавою, а він не може стриматися і цілує, цілує ті пальці.
— Я знаю! — Оксана перехоплює його руку, пригортає до своєї щоки і посміхається, так посміхатися вміють тільки кохані. — Кажеш, переспали? Ні, ми не просто переспали. Ми кохалися. А кохатися можна тільки з тим, кого кохаєш! Сашо! Сашо! Все надто складно, і, найжахливіше, в тому винувата лише я. Тому мушу повернутися в Київ. Там у мене хвора донька, та… — вона робить маленьку паузу і додає: — та… законний чоловік і його болото. То камінь під гору, який я кочу, змушена котити, бо коли перестану, то він розчавить мене. Це мої проблеми і тільки мої, Сашо. Пробач! Ми не можемо бути разом, є певні обставини. За все в житті слід платити. І за жалість також, за слабкість, за розкіш, за власну сліпоту. Інколи плата непомірно висока, але сама винувата, бо прирекла себе на ці торги… Багато та довго розповідати, але чи воно того вартує, щоб переводити на всякі пусті придибенції чесні слова? І, можливо, ти і донечка — єдині світлі промінчики у моєму житті. Знаєш, я інколи жалкую, що не повернулася в жовтні дев’яностого з київського майдану разом з тобою додому. Можливо, якби це зробила, то все могло скластися по-іншому. Так, я сказала, запевнила тебе і себе, що люблю свого чоловіка, тому що у нас із ним буде дитина, й таке інше. І це на той час було правдою, я його любила, нехай не так сильно, як він мене, можливо, швидше то я дозволяла себе любити. Кохання інколи перетворюється на залежність, гірше від наркотичної, повір, і це навіть не боляче, це — смертельно. І я тепер розумію, що та залежність настає тоді, коли одна сторона кохає, а інша лише милостиво дозволяє. Але так не має бути, бо потім доводиться розплачуватися і за кохання, і некохання також. Коли ж до того всього домішується жалість… Тоді біда повна. Ех, свята простота — війна з вітряками, яку не можна виграти… Але я продовжую далі воювати, зараз, скоріше за все, інерційно. А ти, Сашо, не чекай мене, я не хочу ламати життя ще одній людині, точніше навіть не одній, все так заплутано. Одружись, любий мій Пансо, заведи дітей, для цього ще зовсім не пізно. З тебе буде гарний батько. А я? Я — мов каліка, чужа серед своїх і чужа серед чужих. Я — метелик в незнайомих долонях. І, здається, той, хто вершить долі, ще не вирішив, що зробити зі мною — випустити на волю чи розчавити.
Олександр хотів їй заперечити, але вона лише захитала головою, не дала і слова промовити, затуливши несказане поцілунком.
Десь зовсім поруч, можливо за стіною, зазвучала музика… Чи то співав вітер за вікном або перші сніжинки у своєму танку.
— Я запрошую вас на вальс, пані. — Сашко схиляє голову зворушливо.
Оксана трохи знічено кладе свою долоню в Сашкову, притуляється до його плеча:
— «Мелодія» Скорика… Вальс?
— Ні, Оксано, ні! То мелодія мого серця…
Сашко таки поїхав до Луцька, однак не до друга, як думав раніше, а проводжати Оксану на потяг. Він залишився у своєму провінційному містечку і тепер про це не шкодує. Бо він таки тут потрібний. У першу чергу самому собі. Шкодує зараз лише про одне: чому він тоді її відпустив? Так легко дозволив піти?