— Мама переживала, плакала. Я верещала як дурна, бо мій тато, моя гордість, моя любов, знається з хвойдою, вертихвісткою. О, я знала гарно приперчені слова. У мене були приступи люті, істерика… Бідна мама метушилася коло мене, як коло великодньої крашанки, а я… Я любила їх однаково, а тато за три місяці ні разу не передзвонив, не перепитав, як я. Не приходили до нас і Брехи-старші, лише Полінка, бідна тьотя Полінка майже весь вільний час товклася у нас. Вона і грішми допомагала, у нас тоді були скрутні часи — якийсь побутовий армагедон настав, чи що: у ванній трубу з холодною водою вночі вирвало, то ми сусідів затопили, холодильник зламався, а все грошей потребує. От тітка Поля і допомагала. Мама запевняла Полю, що поверне все до копійки, на що та лишень відмахувалася: «Я тобі більше завинила, подруго, ніколи не розплачуся з тобою». Поля і сумки з їжею приносила, і мене, недоумкувату, виховувала. Вона вміла, брутально, але чесно. Так, щоб мама не підслухала. Еге ж, якби не її суворість і чесність у поводженні зі мною, не знаю, чи вийшла б я з того ступору. Тоді ж мені тьотя Поліна і розповіла про те, як мама застукала на гарячому татка з тою рудоволосою хвойдою у себе в ліжку і що мамі, певне, ще гидкіше і більше болить, ніж мені, бо… І не мусила більше пояснювати. Може, тоді я і була максималісткою, однак не дурепою. Полінка присоромила мене тою правдою, а це як відро холодної води вилити на голову посеред літа. А мама ж щодня приходила втомлена з роботи і бралася готувати вечерю для здорової як кінь мене, роблячи погідну погоду в хаті, пересилюючи себе… Мені зараз соромно за свою поведінку, але нічого вже не зміниш. Мама тоді пережила пекло — то правда. Потім я випадково підслухала розмову мами з Полінкою на кухні. Посеред ночі о третій годині встала води попити, а на кухні — розмова. Поліна гаряче переконувала маму лишити тата, бо «горбатого могила виправить», бо він жодної спідниці не пропускає в універі, жодної аспірантки. А раніше вона не розповідала цього тільки тому, що не хотіла псувати ту ілюзію щастя, яку мама витворила сама для себе. Мама слухала і мовчала. Мені ж відразу перехотілося води, і я кинулася до себе під ковдру — плакати. Пізніше я дізналася, що бабуся Ірена пару разів приходила до мами в школу, мені однокласники розповідали, однак, що вона говорила мамі, я не знаю, та мама ніколи про це не згадувала. А мама вдома товкла мені те саме: «Тато тебе любить, він хороший, тільки заплутався». О, мама така — заради щастя дитини готова на все. І пробачити, і відпустити, і вернути назад. Мені не ставало легше. І тоді до нас прийшла Ірена Георгіївна — відвідати онуку, а насправді познущатися з мами і розповісти, який її синочок тепер щасливий поруч із Віолеточкою і що от-от подасть на розлучення, але єдине, чого йому зараз бракує, — бачити донечку і який би він був радий, якби його кохана донечка могла б приходити до них в гості. Знаєте, що я після цього зробила? Вигнала ту стару паскуду з хати. Ні, не вигнала, а випхала силою за двері. А мама? Їй треба було тоді брати мене під пахву і втікати з цього міста, з того тераріуму до нормальних людей, а вона… Вона, як завжди, не думала про себе. А наступного дня до нас прийшов тато, очевидно, бабуся переповіла нашу так звану розмову, однак ефект від почутого видався несподіваним, тому що він навколішки просив маму пробачити йому, кинувши під ноги оберемок червоних троянд. За гроші, потрачені на брехівські троянди, ми могли б безбідно жити цілий місяць. Мене наче хто по обличчі вдарив отим трояндовим віником. Я кинулася на квіти з ненавистю і почала топтати їх безжалісно, поки, знесилена, не впала поруч із потрощеними голівками квітів. Я сама була схожа на одну з тих квіток — вбита, зґвалтована вчинками того, кого ще вчора обожнювала. Заради доньки, заради примарного щастя… Хоча ніщо не повторюється два рази, в одну річку двічі не ввійти, і оті два роки, які ми після цього прожили разом, створюючи ілюзію примарного щастя, — то була лише химера. Так, ми їздили відпочивати в Єгипет взимку, в Чорногорію влітку, в Прагу восени, в Японію навесні, щоб доня могла побачити світ… Тато продовжував жити біля нас, та не з нами. Одного разу я, вже шістнадцятирічна панна, прокинулася вночі, не пригадаю зараз, і чому, зупинилася біля спальні батьків. Двері були привідхилені. Не втрималася і зазирнула досередини. Ранок червня дивився у кімнату через щілинку зле стулених гардин. Світало в ті дні дуже рано. Тато спав під вікном на розкладачці, мама сама — на ліжку. Ілюзія, створена для дитини казка… Казка завжди закінчується добре, а життя? Пригадуєте дурний жарт: казка завжди закінчується щасливо, тому що оповідач не знає, що після щастя робити з героями?..