Боляче згадувати ті роки, що боролася. Так, боролася, бо мала заради кого жити, бо не звикла здаватися, бо вона не Брех, і не зіп’ється ніколи, і не стане вбивати того, кого найбільше любить, тому що вона Кущинська. Донька свого батька…
Боролася й перемогла. Операція, хіміотерапія — одужання. Через рік — ремісія. Діагноз, мов вирок: невдало зроблена операція. Але і цього разу вона боротиметься, бо вміла боротися, бо вже раз перемагала… І коли не залишилося й надії, квартиру в столиці продали — гроші на лікування, вона приїхала до Сашка як до останнього прихистку, промінчика, який хай не врятує, але хоч зігріє. Може, востаннє, може…
Двері відчинила Василина Степанівна. Зморщена-зморщена стала від літ, але з такою ж гордою поставою та іскорками-живинками в очах…
Запросила на чай… У квартирі ще одна жінка — молода, навіть юна, вагітна, розквітла щасливим квітом, посміхається. Хтось зателефонував на мобільний, вибігла в коридор розмовляти.
— Оксано, знайомся, серденько, то наша невісточка тут порядкує — Галочка. Вони з Сашком чекають дитинку. Ми такі щасливі нарешті. Думала — не діждуся. А як твої справи, як чоловік, як Мар’яночка, напевне, вже студентка? Ти не дуже добре виглядаєш, серденько, чи не захворіла часом?
У двері кухні зазирнули біленька голівка та сині очі щасливого створіння.
— Василино Степанівно, там мій Сашко телефонує, то я піду…
— Іди-іди, серденько, не хвилюйся — все буде гаразд. — Бабуня Сашка підхопилася і заходилася проводжати Галочку до виходу.
Дівчина вже від вхідних дверей гукнула:
— До побачення, пані Оксано, була рада знайомству, можливо, ще зустрінемося…
Отже, Сашко одружений. У нього мила і ніжна дружина, може, трішки замолода, та то таке… Важливо інше — він щасливий, заслуговує на це. Бабуся говорить і говорить, вихваляється успіхами Сашка, невістки. Так-так, Сашко тепер успішний хірург, зі всієї України та й з-за кордону до нього пацієнти прибувають, навіть лікарі на консультації приїжджають. І справа тут навіть не в новій лікарні з найсучаснішою технікою, найважливіше — талант Сашка, золоті руки та серце. Бабуся доливає чаю, підсовує Оксані домашнє печиво. Авжеж смакота! Невісточка ж пекла, тому і смакота…
Говорили-балакали. Так-так, у неї все гаразд… Донька вчиться в університеті. Чоловік багато працює, і очі в поділ заховала. Ні-ні, вона не хвора, просто з дороги, і тому синці під очима, а ще була на цвинтарі, до тата ходила, і спогади так якось накотили дев’ятим валом.
Оксана відчуває, що треба йти. Невже не залишиться? Через годинку, мабуть, і Сашко надійде… Ні-ні, вона лише на мить, так поспішає. Ні, вона не бентежитиме щастя, яке мешкає в цій оселі. Хай хоч комусь буде добре, як казав колись Сашко — ті, кого ми любимо, заслуговують на щастя найбільше. Нехай і не з нами, нехай з кимсь іншим, але хай Сашко зуміє стати щасливим.
Попрощалися, коли виходила, поцілувала в щоку стару й прожебоніла:
— Будь ласка, Василино Степанівно, не кажіть Сашкові, що я заходила, не хочу його бентежити. А коли невістка про щось обмовиться, то пригадайте когось зі своїх учениць колишніх. Благо, Оксана — не рідкісне ім’я. Я хочу, щоб Сашко був щасливий, і, схоже, у нього зараз для цього все є.
Стара пообіцяла і, певно, обіцянки дотримала.
Оксана відкрила очі — біле небо палати над головою. Пі-пі-пі — приєднане до апаратів її серце, поки що живе і розмовляє своєю мовою, повернула очі до вікна — дві постаті: Мар’янка і Сашко на сірому тлі зимового вечора, мовчки дивляться у вікно, можливо, на сніг, а вона — на них… Сльоза скотилася з очей, втома знову закрила очі. Сон, забуття і сон.
Величезна біла кімната. У ній добре, затишно, тихо. Але вона тут не сама, крокує впевнено до двох постатей, що чекають на неї. Це тато і її син. Але вона не має сина, чому ж вона впевнена — то її син? Байдуже, то сон, а у снах різне трапляється… Вони наче її не помічають, розмовляють між собою.
— Онучку, дивись, я впіймав метелика!
Тато молодий і веселий. Такий, яким вона його пам’ятатиме завжди. Простягає руку, долонею вгору, а там — метелик, жовтогарячий, як промінчики сонця…
Тато підходить до кучерявого біленького хлопчика, малому років десять, не більше. Малий зирить темно-карими оченятами та посміхається.