Сашко враз відчув, що задихається в стінах лікарні, які бачили багато горя, але й багато див. Та не для цього разу, на жаль. Безнадійно все, без надії і сподівань. Накинув на плечі пальто та вийшов на вулицю. Жадібно ловив ротом холодні краплі захмелілої зими. Був схожий на рибину, яку викинуло хвилями на берег, і от вона плямкає розпачливо губами на березі, бо безсила повернутися назад, додому, у свою звичну стихію… Сашко зараз, як та риба, безсилий також. Тільки у рибини ще є шанс, тому що наступна хвиля може змилосердитися і повернути її назад у море, а тут — суцільна чорна безвихідь. Ноги несуть його вперед, подалі від стін лікарні. Пелена розпачу застеляє очі, розпука, біль, журба — це лишень частинка від цілого, яке зараз розриває душу.
Ноги самі зупиняються на мосту Скупого кохання. От куди він забрів у своєму болісному полоні. Сашко чіпляється теплими руками в холодні перила й дивиться вниз, на воду. Білі мухи-сніжинки сідають спокійно на чорну її гладінь, розпливаючись сірим маревом. Ось так згасає і його Оксана. І тут він безсилий, здається, безсилий тут навіть сам Бог, бо проґавив, прогледів, був зайнятий іншими, дістаючи загублені-заблудлі душі з пастки, будучи впевненим, що такі, як Оксана, самі собі дають раду. Не завжди, ой не завжди. Картав себе останніми словами: якби він тоді її не відпустив, тоді, після похорону батька, все могло скластися інакше. А ще його бабуся, донедавна ідеал жінки… Як вона могла? Сусідку Галю видати за невістку і спровадити Оксану якнайдалі. Може, тоді ще був шанс на одужання, хай маленький, примарний, але шанс… «Не картай її, будь ласка, — прохання Оксани, — вона понад усе любить тебе. І то тільки благі наміри». О, так, саме вони. Бо тими благими намірами вистелено дорогу таки не до раю. Ні, він ніколи не зрозуміє жінок, інколи алогічність їхнього мислення, як і самопожертви, просто вражають.
А зараз: білий сніг з неба на душу, на серце, на світ… Зима у душі також. Він і сам не знає, скільки простояв, караючи та картаючи себе, людей, навіть Бога і безупинно ціпеніючи, то вмираючи, то відчуваючи біль, то нічого не відчуваючи, — декілька секунд чи навіть вічність. Поруч загавкав пес. Стрепенувся. Йому час повертатися до лікарні.
— Доброго здоров’ячка, шановний пане! — залунав за спиною старий чоловічий голос.
Озирнувся. На вкритій снігом лаві сидів сивий дідок з розкішними довгими вусами, поруч його ніг на задніх лапах прилаштувався старий знайомий: пес, той самий, що в ту ніч врятував Оксану. Дідусь зовні нагадував бомжа, сіре, пожмакане, не зовсім чисте та ще й погризене міллю пальто, чорний облізлий капелюх на голові, навколо шиї намотано вовняний шалик, руки пан заховав у грубі вовняні рукавиці. На ногах — найсправжнісінькі валянки. Старий видається Сашкові наче знайомим, та, зрештою, чоловік міг бути його пацієнтом, а може, просто ці безпритульні диваки чимсь між собою схожі.
— У воді горя не втопиш, хай навіть там інколи можна побачити і Сонце, і Місяць, дві половинки одного, та це лише ілюзія. Та ви й самі то добре знаєте. Даруйте старому за нетактовність і за те, що втрутився у ваші роздуми. Може, присядете? — Старий рукою, зодягненою у вовняну рукавицю, струшує з лави сніг, пропонуючи Сашкові сісти поруч.
Пес збоку підгавкує, наче і він припрошує Сашка.
Сутінки притишують справжні почуття на обличчі старого, але голос у того добрий та м’який. Із таким голосом стають добрими ченцями чи душпастирями.
— Я не можу, шановний пане, і так втратив багато часу, — тактовно відповідає Сашко.
— Ех, молодий чоловіче! Що таке час — лишень фізична величина, і то далеко не стала, навіть вчені підтверджують відносність часу, матерії, простору. Ба, таки так! Все у тому світі відносне. Правда, Семаргле? — Старий рукою у вовняній рукавиці гладить собаку по голові, називаючи Сірка якимсь дурнуватим міфологічним ім’ям.
Старому закортіло поговорити. У таких часу вільного багато, пенсія, самотність, безвихідь. Так, і це також колись чекає на нього. О, так — дурнуваті розмови про час, особливо коли ти віриш, що він, час, величина не стала, а відносна. Хоча зараз Сашку байдуже і до часу, і до всіх його законів, бо вони не воскрешають. Ліків, щоб урятувати Оксану, ще не вигадали.
— Я справді маю йти, — затупцював на місці Олександр. — Даруйте, пане.
— Розумію, йдіть. Але пам’ятайте — ніколи не буває запізно, навіть тоді, коли вже точно спізнилися…