Олександр спантеличено киває головою. Не до дурнуватих філософських ребусів йому зараз. Тому, буркнувши щось на кшталт «добраніч», майже бігцем кидається до лікарні.
Оксана померла уві сні, напередодні Різдва. Весь світ жив у передчутті дива, і Сашко теж. Дива… Молився безупинно — у церкві, вдома, в лікарняній капличці, просив забрати його, але залишити її… Не судилося, не збулося. Тому що див не буває, на жаль. Олександр сидів біля ліжка, сумно спостерігаючи, як цівочкою витікає життя з його коханої. Пі-пі-пі — зумер… Хотілося вірити, що вона не відчувала болю, коли йшла з життя. Скільки разів він переконував рідних своїх мертвих пацієнтів у такому майже аксіоматичному твердженні. Оксана померла. Її ніжне добре серце зупинилося, погасло його Сонце назавжди. Він не плакав і не голосив, як її мати та донька. Він просто розпачливо дивився, як вона йшла від нього — цього разу назавжди. І на відміну від попередніх разів, він зараз нічогісінько не міг вдіяти.
Старий цвинтар на околиці міста, занесені білим саваном могили, закутані в хустини хрести. Ті хустини роблять їх схожими на стареньких зігнутих бабусь. Похорон. Людей мало, жменька родичів та друзів. Мар’янка з Оксаниною мамою туляться одна до одної, а він навіть заспокоїти їх якось чи підтримати не в змозі. Враз уся його мужність, заготовлена майже професійно для таких випадків, кудись витекла. Залишилися тільки дикий розпач та біль всередині. Здалося, вони зараз вб’ють його, і тоді стане легше, бо продовжувати жити без неї — то мука. Він знає, той біль нікуди не дінеться, може, через певний час трохи притупиться, але щонайменша дрібничка нагадає йому про Оксану і рана знову кровоточитиме.
Священик сказав останні слова, заголосив-заплакав чийсь надривно високий голос, з неба повалив густий сніг. Труну, здається надто велику для його тендітної Оксанки, опустили в землю:
— З праху прийшов і у прах повернешся.
Виходить, його Оксана вже вдома. Але від цього не стає ліпше.
Він так і залишився стояти на цвинтарі, коли всі розійшлися. Стояв і дивився, як сніг накриває свіжу могилу, сумний дубовий хрест.
Господи, скільки розпачу. Він знає, що треба йти, бо вже анініц не зміниш, але не може відірвати ноги від землі та очі від хреста. Прикипів до цього місця, і не тільки ногами. Там, унизу, в сосновій хатині спить вічним сном Оксана, а він живий-живісінький і на цей раз уже точно без неї, назавжди без неї. Виявляється, йому для життя давала наснаги лише одна думка про те, що вона живе десь поруч, хай далеко, хай не його, але здавалося, що навіть через відстані він відчував її густий щирий сміх, схожий на літню зливу за вікном при сонячному світлі, відчував запах любистку у волоссі та запах кави на кінчиках пальців. Яке то щастя — присутність коханої людини у світі, присутність її в тобі, як того сонця, що хай воно навіть от зараз поза хмарами, але ж таки є… І враз його Сонце вмерло. Темрява, морок у душі, у серці, і відчай — глупий та нікчемно-холодний, що душить і не дає плакати. Сашко підходить до хреста, притуляється до нього щокою. Навіть мертве дерево плаче.
Хтось обережно торкнув його за штани. Олександр не злякався, він не вірив у привидів, лише здивовано озирнувся. То був пес, той самий Сірко. Сірко також прийшов попрощатися з Оксаною. Сашко нахилився, обійняв собаку за шию, притулив до себе і нарешті заплакав.
Вони йшли від цвинтаря нерозчищеною білою дорогою. Сніг ставав усе густішим, у сутінках ледве проглядалися вогні міста, навіть слідів від машин на дорозі не видно. Час від часу до вуха долітали слова колядок: «Вселенная, веселися».
Різдво — світ, святочно вбраний, святкує нову радість, нову звістку:
Летить аж до хмар. Різдво… А що з ним? Пустка у душі.
Ось і парк, дорогою Сірко десь занапастився, навіть у приблуди пса є свої нагальні справи. Зате Сашкові нікуди поспішати, бо все враз стало неважливим — робота, пацієнти, нехай згодом — не сьогодні. Не знав, що з собою чинити далі. Напитися? Пробував — не допомагає. Вбити себе, щоб не відчувати болю? Не може, бо пообіцяв Оксані жити. Ноги, заглиблені в білий сніг, старанно орють його, розшматовують, як хірургічний скальпель людську шкіру. Тільки кров зима має білу, і, певно, їй не болить, не болить… Знову ноги привели його до мосту Скупого кохання. Міст, дерева, закутані снігом, і старий у вовняних рукавицях на лаві. Навіть не здивувався, коли побачив діда. Сашко думає, що він чомусь знав, що старого тут зустріне, от і ноги сюди привели.