Сашка виховувала й ставила на ноги бабуня, в минулому вчителька хімії, шанована жінка в крихітному містечку з двома середніми та однією восьмирічною школами. І досі, а бабусі вже вісімдесят три, всі знайомі кличуть її лише Василиною Степанівною. Колишні учні частенько телефонують, не лишень на свята, а просто так, щоб поспілкуватися чи порадитись. Вона замінила Сашкові і батька, і матір, як вміла і як могла.
Після успішного закінчення школи їхні з Оксаною дороги розійшлися. Вона подалася в столицю, де вступила до університету на філологію, як і мріяла. Сашко, дякуючи на диво глибинним зв’язкам бабуні («Кого я тільки не вчила», — любила повторювати вона), доволі легко вступив до Львівського медінституту. Провчився в інституті лишень один рік, потім пішов до війська: два роки тупої муштри.
Тоді йому випадково прийшла повістка. Так, випадково: безрідний сирота, стара пенсіонерка на його утриманні… Таких до війська не беруть. Бабуня хотіла бігти до військкомату й вимагати виправлення прикрої помилки. Але… Сашко не погодився і тоді показав свою рішучість і впертість, чим дуже збентежив бабусю. Побачивши таку наполегливість внука, бабуня замирилася.
Що б не гомоніли про значення військової служби, про її корисність чи навпаки, зараз Олександр впевнений — вона стала доброю школою для його тіла і гарту характеру. Так-так, згода. Звичайно, ліпше, коли будь-якою справою займаються професіонали: пекар пече, вчитель вчить, лікар лікує… Та військо дало Сашкові дуже багато. Там нарешті він зрозумів вагу слів, які так любив повторювати тато Оксани, — «добро має бути з кулаками». І Олександр навчився ті кулаки застосовувати.
— Олександре Петровичу, — перериває плин думок медсестричка Ліда. — Щойно привезли десятирічну дівчинку. Різкий біль внизу живота, підозра на апендикс. Будьте добрі, вас кличуть батьки пацієнтки…
3. Полюси
Оксана вступила в Київський університет, як і мріяла. Слід, правда, уточнити — ледве-ледве вступила. Пощастило, звісно, — конкурс в тому році був не вельми великий, навіть трієчників брали. Зараз вона вже третьокурсниця Тарасового університету, майбутній український філолог. Чи важкувато вчитися? По-всякому, як в студентській пісні: «Від сесії до сесії живуть студенти весело!», а сесія — двічі на рік.
Сьогодні вона зібрала одногрупників у їдальні університету не просто так. На жаль, залишатися після пари в аудиторії на декілька хвилин не всі погоджувалися. Мали обговорити проблему організації «екватору» — важливої події у житті справжнього студента. Спохопилися надто пізно, а все через старосту Ритку, не вельми діяльну особу, тому і актовий зал, і студентська їдальня, і навіть крихітне студентське кафе були зарезервовані мудрішими студентами заздалегідь. Наймати ж кафе у місті — надто дороге задоволення для студента. І коли дискусія на цю тему, здається, зайшла в глухий кут і більшість дівчат відверто сумували, до них підійшов юнак. Спочатку привітався зі старостою Риткою, назвавши її сусідкою. Дівчата за столом аж просіяли, де і сум щез. Високий, стрункий, чорнявий, швидкі сірі очі, свердлячий, трішки колючий погляд. На запитання Рити, що він, без п’яти хвилин випускник, робить в універі, трохи манірно та надто солодко посміхнувся. Оксані хлопець не сподобався, хоча кажуть, що доволі часто перше враження оманливе. Її товаришки так не вважали. Оксана схилилася над зошитом і щось креслила у ньому, щоб не натикатися зайвий раз на масні очі хлопця і не брати участі в розмові, яка йшла за столом і здавалася їй безглуздою. Не вічно ж він тут стовбичитиме. Дівчата надто награно хихотіли з його глупуватих жартів і активно пускали бісики в бік юнака. Очевидний брак чоловічої уваги на майже дівчачому факультеті.
— Агов, мала! Що там у зошиті загубила? Ти з нами?
Лише коли Ритка підштовхнула Оксану, та зрозуміла, що «агов» стосується її.
Оксана сердито відклеїла погляд від зошита.
— Слухай, я не «агов»! Зрозумів? До того ж ти нам заважаєш. — Оксана суворо обвела поглядом свій гурт, дівчата здивовано перезирнулися. — Може, підеш погуляєш, хлопче, га? Рито, це, здається, твій приятель, от і відійди з ним, поговоріть.