— Так-так, молодий чоловіче, повільніше, будьте ласкаві, з мріями. Вас ще не прощено і навіть не покарано. — Малий і не помітив, як почав мріяти вголос. — Розумію, що то благородно — таке чинити, але ж не самотужки, га? Дерево зависоке для вас, козаче. От прийде тато з роботи, і тоді разом можна, а так… Якби впав з груші, то що б тоді робила твоя мама?
— Мамо, я не подумав. — Юрко опустив очі додолу і був готовий розревітися. Мама ж у нього найкраща, а якби й справді впав?
— Ну, все, шибенику, ходімо до хати. Бабуся Василина хвилюється, а їй не можна. Ти ж знаєш — хворе серце. Називається, онучок пішов гуляти, визирає у вікно — тебе у дворі нема. Тривожиться старенька, телефонує мені у школу. Я ж добре знаю, де ти можеш бути. Поруч — у шкільному садочку.
Звісно, сороченя слід забрати додому і зачекати тата. Хлопчина розмірковує вголос: може, тато дозволить залишити малюка, якщо, звісно, мама-сорока не прийме дитинку. Таке інколи трапляється, тато розповідав. От вороненко вже майже здоровий, татко крильце склав, загоїлося. Вже досить гарно літає, лише ночувати повертається. Ще декілька днів, тато каже, і він повністю одужає. Тоді й не повернеться. Ну, хіба що, може, інколи залітатиме в гості. От класно було б, якби залишився той сороченко у них жити. І малий починає фантазувати, як він вчитиме сороченка літати, говорити. А чому б і ні? Он папуги вміють. А чим сороки гірші від папуг? Навіть кращі.
Оксана раз по раз посміхається, слухаючи мрії малого Юрчика. Вони йдуть весняним подвір’ям. Сонце лагідно і ніжно пестить обличчя. Хіба вона не щаслива жінка — люблячий чоловік, розумний синочок, талановита донька, студентка Краківського університету? Мар’янка телефонувала вранці — казала, що родину чекає великий сюрприз від неї, бо незабаром Великодні свята — от і приїде в гості. Ой, здогадується Оксана, що то за подаруночок. І звати його Анджеєм, надто часто в розмові Мар’янка згадує це ім’я. Та хай, аби тільки те, що відчуває її доня, було справжнім, як у неї з Сашком.
— Мамо, мамо! — Юрко шарпає Оксану за рукав. — Малому сороченку гніздо потрібне. Можна я тут галузок сухих назбираю? А ти потримай малюка, тільки ніжно.
Оксана погоджується. Притуляє тендітне тільце наляканого сороченяти до себе. Сідає на лавку, спостерігаючи за сином. Як добре, що тоді Сашко все-таки поїхав з нею до Києва, майже силою забрав і її, і доньку сюди, додому. Владислав робив в’ялі спроби просити вибачення, навіть одного разу приїжджав перепрошувати. Але тоді їй вже було зовсім байдуже до всього, що він їй говорив, до куплених троянд, до масних слів. Промайнув майже рік після тих подій, і Оксана не захотіла повертатися до столичного життя. Її цілком влаштовувала відсутність Брехів, нова робота вчителя молодших класів у школі. Але навіть перед стратою злочинцю дають виговоритися. Тож таке право мав і Владислав. Оксана запропонувала йому зробити вибір, доволі простий — або вона, донька і квартира для дружньої родини в маленькому провінційному волинському містечку, або столиця, але без них і решта, що мається на увазі під тим словом, тобто брехівщина. Вибір без вибору. Найдужче переживала Мар’янка. Але ніжність і терплячість Сашка з часом зробили своє. Сполохане збентежене пташеня, яке силою вирвали з його золотої клітки й поселили в звичайнісінькому лісі, здавалося не просто наляканим, а панічно вибитим із дійсності. Але як багато важить любов! Вона переходить і на тих, хто є частинкою твого залюбленого чи залюбленої. Бо вона — Сонце. Минув рік, і проміння того Сонця терпляче й обережно розтопило кригу, відігріло збентежену душу Мар’янки, і настав день, коли доня дозволила ще комусь крім мами стати частинкою свого життя. Так, вона прихилилася до Сашка, тим паче що Оксана не боронила доньці спілкуватися ані з батьком, ані з Брехами. Влад одружився з Віолетою, щастя Ірени Георгіївни видавалося майже вимріяно-досконалим. Чому майже? Віолета не може мати дітей, хоча й досі не полишає такої надії, лікуючись в найкращих світових клініках, знаючи, що чоловік і далі не пропускає жодної спідниці у своєму університеті, тим паче що він тепер декан. Про це якось розповідала Мар’янка, повернувшись із чергових відвідин Брехів. Сама Віолета їй у цьому зізналася. Тож, на біду Ірени, задрипанка Кущинська поки що і далі залишалася матір’ю єдиної спадкоємиці брехівського трону. Однак доні, здається, поки що на той трон начхати. Вона замість Київського універу, здається Оксані, на зло Брехам, вступила до Волинського. Закінчила його і от тепер вчиться у Кракові. Вона, як і її тато, дуже любить вчитися, але, як її мама, — не любить, коли на неї тиснуть.