Сашко, її коханий, добрий, ніжний, лагідний, вірний і наполегливий Сашко. І як би далі не склалося життя, вона найщасливіша жінка, бо кохана і кохає. Коли наближення свого коханого відчуваєш навіть фізично, наче через пелену бачиш, як він іде повз міст Скупого кохання, піднімається східцями, і на мить випереджуєш його з’яву перед дверима. Це щастя, коли починаєш чекати на його прихід вже зранку, хоча лише декілька хвилин минуло, як він пішов на роботу. Це щастя — так кохати, донині так кохати, коли тобі вже за сорок і зморшки не додають тобі краси, а для нього й досі ти — Єдина, Жадана, Музика його серця.
Полінка з Сергієм одружилися і відразу ж переїхали жити до Львова. Пізніше Поля розповідала Оксані, що так вирішив Сергій після розмови з Сашком. Що Сашко йому сказав, невідомо, однак вона навіть рада, що так сталося. Бо в новому для Полі місті ніщо не нагадує про минуле — хіба що шрами від порізів на руках та зламана рука, яка трохи судомить на зміну погоди. Поля з Сергієм часто бувають у них. Донечці Оксанці, так, так, Оксанці, вже вісім років.
Врешті малий Юрко справився зі своїм задумом.
— Мамо, мамусю, чуєш, агов? — Оксана задумалася, а русло думок та роздумів малого вже бігли в іншому керунку.
— Що, любий?
— Чому воно так? Ось сороки й ворони мають крила, правда?
— Так. — Оксана весело відповідає.
— І ангели мають крила, так? — Юрко зупиняється.
— Так. І ангели мають крила.
Оксана уважно дивиться на сина. Той серйозно замислився.
— А люди? Чи всі люди мають крила, мамо?
Він не спитав — чому люди не мають крил, він спитав — чи всі…
— Всі, певне всі, але не всі про це пам’ятають. — І враз зрозуміла, що зовсім не те говорить малій дитині. Ще не вистачає, щоб той пробував літати. — Але, синку, любий, то зовсім інші крила, не такі, як у птахів, і тому не смій…
— Мамо, я знаю. — Юрко розважливо дивиться на Оксану. — Мені вже шість років. Ті крила отам. — Він кладе руку на груди. — Бо ми ж — люди…
Епілог
У дверях гучно повертається ключ, і вони відчиняються.
До палати заходять двоє чоловіків. Один старий — сивочолий з розкішними довгими вусами, другий — молодий, жвавий, худорлявий, схожий на жердину. Спиняються в центрі невеличкої кімнати. Під вікном письмовий стіл, поруч — стілець. У правому кутку кімнати як-будь застелене брудною сірою шматою ліжко. На ліжку сидить білявий чолов’яга років сорока — сорока п’яти. Сидить, мрійливо дивлячись перед собою темно-карим поглядом великих очей. Руки склав перед собою у вузол. Темно-синя сорочка підкреслює блідість і худобу його обличчя. Чорні парусинові штани надто широкі для його худющої фігури, безпорадно звисають довгою спідницею. На босих ногах зелені капці.
— Отже, Сергію, знайомся — це той самий пан, що я тобі про нього оповідав, — гугнить хриплуватий голос старого чоловіка. — Звати його Олександр, у минулому досить успішний лікар-хірург. Одного зимового ранку його знайшли на горищі дев’ятиповерхівки в непритомному стані. Так, можна сказати, і не прийшов до тями. Діагноз невтішний — повна амнезія, час від часу в пацієнта спостерігається сопоративний стан, тотальний і глибокий розлад свідомості, він перебуває в стані цілковитої байдужості до оточуючого і оточуючих, повна дезорієнтація в просторі. Вже два роки він отакий. І все це наслідки пережитого стресу. Та, на загал, дуже сумирний пацієнт. Часто посміхається, навіть у сні. Чемно виконує всі приписи. У нас із ним повна гармонія, якщо можна так сказати про взаємини лікаря та божевільного пацієнта.
— Андрію Костянтиновичу, а що стало причиною розвитку хвороби? — Молодик зацікавлено оглядає хворого, авжеж — пан професор поганого не порадить, схоже, для написання наукової роботи то добрий матеріал.
— Олександр Петрович втратив кохану жінку, вона померла — а він… захворів. Ну от, я ж кажу — унікальний випадок. Історію його хвороби можеш взяти у мене в кабінеті на письмовому столі, саме сьогодні переглядав — добротний матеріальчик набирається для твоєї дисертації та й, зрештою, для моєї майбутньої книги. Та знаєш, що найжахливіше в отій всій ситуації? Так-так, і то тобі говорить старий професор, через кабінет якого пройшов не один пацієнт, і історія хвороби кожного з них, звісно, унікальна. Але ця… Не приведи Господи аж так кохати…