Наприкінці березня Оксана звично після пар вийшла на вулицю і раптом спохопилася, що чогось не вистачає. Не було поруч Владислава. Трохи розчарувало це дівчину, тому що після того, як вся твоя кімната пропахла свіжими квітами і смачними подарунками (від дорогих парфумів, перснів, прикрас категорично відмовлялася, від їжі заборонили відмовлятися дівчата, вічно голодні студенти. Ще би, в часи дефіциту хавати ікру та печінку тріски). Владислав, схоже, капітулював.
Тиждень нічого не відбувалося. Влад просто щез, навіть староста Рита нічого не знала. Оксана ловила себе на думці, що сумує за Владом, за його піснями під вікном з репертуару Цоя, за простодушними анекдотами, цікавенними розмовами про поезію Клеменса та Ґете: батько наполовину німець, і хлопець добре знав і цю мову, й літературу. Не вистачало їй і квітів, і самітньої постаті під бібліотекою, яка завжди на чатах. Її співмешканка Орися в’їдливо бовкнула:
— А, маєш… Хто перебирає, того Бог карає. Знайшов собі іншу, не таку холодну. Теж мені, недоторканна! Хе, а ти як думала? Ти не центр Всесвіту і навіть не сонце.
Оксана в інший день знайшла б що відповісти, а тут тільки сердито буркнула під ніс:
— Не твоє діло, — і заховала очі за сторінками книги.
Для себе зробила невтішний висновок — от і добре. Хай! Таке втрачати і не жаль, бо воно тобі насправді ніколи не належало.
Наступного дня, після другої пари, до неї підійшла староста групи Рита Власенко, здивовано тицьнула їй до рук записку і стенула раменами. Дівчина прочитала вголос: «Шановна Оксано Юріївно, велике прохання зайти в будь-який зручний для Вас час до мене. Маю до Вас приватну розмову. Я на робочому місці до 17:00. З повагою та наперед з вдячністю за цю маленьку послугу та розуміння, Сигізмунд Владиславович Брех».
Записка була від проректора, тобто батька Влада. Оксані трохи стало не по собі. У роті виник гіркий присмак, ніби вона проковтнула полинову настоянку.
Секретарка проректора зміряла Оксану прискіпливим поглядом. Зазвичай Полінка ніколи не тішить студентів своєю увагою, недбало ковзаючи по них своїми надто нафарбованими очима з несправжніми віями, коли тим доводиться звертатися до керівництва з певних питань.
Звичайно, зовнішній вигляд студентів мало цікавив модницю Поліну. Всі вони для неї — сірі миші: джинси, кофтинки. Поліночка ж завжди на вістрі моди. Оксану це постійно дивувало: при зарплаті в дев’яносто ре «виглядати-коштувати», як каже Ориська, на п’ятсот. Все на модниці завжди «журнальне» («Burda Moden»), звісно, куплене по блату, плачене-переплачене. В Оксаниній групі з двадцяти дівчат п’ятеро — киянки, решта — провінція. Та й киянки, зрештою, не могли похвалитися елегантним вбранням. Мали звичайних батьків, тож дехто з надто зацікавлених дівчат бігав до вбиральні під час Полінчиних перекурів на «показ мод», організованих спеціально, думалося Оксані, щоб похизуватися своєю досконалістю. Дівчата витріщалися на Полінчине вбрання і вбрання ще однієї модниці, секретарки ректора — Лєрочки та сумно зітхали. Хоча Лєрочка таки програвала Полінці, тому що була від неї старша (ой, ґвалт, аж на три роки), схильна до повноти і навіть шикарний одяг не приховував цього.
Так от, цього разу якраз Поліна уп’ялася в Оксану і стала безцеремонно роздивлятися її. Оксані не сподобалася така зухвалість секретарки, тому, недовго думаючи, бовкнула:
— Чого витріщилася? У мене на голові виросли роги?
Дивно, але Поліна не рявкнула на неї, як те вона часто робила, ганяючи полохливих студентів, а лише запопадливо посміхнулась та натиснула ґудзик зв’язку:
— Сигізмунде Владиславовичу! До вас студентка, тобто Оксана Кущинська, третій курс. І ви просили ва…
Хриплий і схвильований голос на іншому боці обірвав звичну тираду секретарки:
— Поліно, я ж наказував Оксану Юріївну негайно пропустити, тільки-но з’явиться. Запитай нашу гостю, чого вона бажає — кави чи чаю. Мені прошу чаю.
Секретарка вкотре витріщилась на Оксану, чекаючи відповіді на поставлене проректором питання. Дівчина роздратовано глипнула на Поліну, рвучко відкрила оббиті чорним дерматином двері кабінету і зайшла досередини.
Кабінет проректора з наукової роботи за площею нагадував ленінську кімнату. Величезний, просторий, заставлений вазонами. На стінах висіли картини, здається, навіть оригінали. Такий собі соцреалізм в не найгіршому виконанні. Замість державного керманича над головою професора прилаштувався «Автопортрет у шапці й кожусі» Шевченка. Звісно, вождь також був тут присутній, однак у вигляді невеличкого погруддя Леніна на книжковій полиці в куточку. Дуже мудре рішення, треба сказати, бо теперішні керманичі надто часто змінюють одне одного, за ними годі й поспіти. А Шевченко — це навіки!