Приятель серед людей! Чи не повірите, що я був би гордий і щасливий, якби мав приятеля серед людей? Але досі в мене були приятелі тільки серед демонів, кобольдів, запеклих чудовиськ і глухих до життя привидів, тобто серед літераторів.
Часом мені доводиться стояти на естраді в залі, перед людьми, які прийшли послухати мене. І ось, розумієте, буває, що, озираючись по залі, я ловлю себе на тому, що потайки розглядаю аудиторію, бо мене мучить питання, хто ж прийшов сюди, чиє схвалення і чию вдячність я заробив, з ким я перебуваю сьогодні в цілковитій згоді завдяки своєму мистецтву… І я не знаходжу того, кого шукаю, Лизавето. Я бачу паству, братство, добре мені знайоме, ніби зборище перших римських християн: людей з незграбним тілом і ніжною душею, людей, які, так би мовити, вічно падають, — ви розумієте мене? — і для яких поезія — ніби делікатна помста життю; одне слово, завжди бачу тільки страдників, убогих, охоплених тугою, і ніколи не бачу когось із тих інших, синьооких, що не відчувають потреби в духовному!..
А якби сталося навпаки, то хіба радіти цьому не було б принаймні прикрою непослідовністю? Безглуздо любити життя і все-таки прагнути всіма способами перетягти його на свій бік, прищепити йому смак до всяких тонкощів, до меланхолії, до хворобливого літературного аристократизму. Царство мистецтва на землі розширюється, а царство здоров'я і простодушності зменшується. Треба було б пильно оберігати те, що від нього залишилось, а не спокушати поезією людей, яким набагато цікавіші книжки про коней, ілюстровані фотографіями.
Бо, врешті, що може бути жалюгідніше за життя, яке пробує свої сили в мистецтві? Ми, люди мистецтва, нікого так не зневажаємо, як дилетантів, живих людей, які вважають, що при нагоді вони, крім усього, можуть стати ще й митцями. Запевняю вас, я сам відчував таку зневагу. Я приходжу в гості в один порядний дім, усі їдять, п'ють, балакають, усі легко знаходять спільну мову, і я щасливий і вдячний, що мені на якийсь час вдалось розчинитися в натовпі цих безпретензійних, нормальних людей. Раптом (мені не раз таке траплялося) підводиться з місця якийсь офіцер, лейтенант, вродливий, стрункий хлопець, якого я ніколи б не запідозрив у вчинкові, що ганьбить честь мундира, і недвозначно просить дозволу прочитати свої власні вірші. Йому дозволяють, збентежено усміхаючись, і він робить те, що задумав: дістає аркушик, який досі ховав у кишені, і читає свій твір, про музику чи про любов, одне слово, щось таке ж глибоко зворушливе, як і непотрібне. Ну, подумайте тільки: лейтенант! Володар світу! Ну навіщо це йому? А наслідок той, якого й слід було сподіватися: витягнуті обличчя, мовчанка, трохи силувані оплески і цілковита нудьга серед слухачів. Перший же душевний порух, який я відчуваю, — це почуття, що на мене також частково падає вина за те збентеження, яке нерозважний юнак викликав за столом. І справді, глузливі, холодні погляди звернені й на мене, чиє ремесло він споганив. Але є ще й другий бік цієї справи: юнак, якого я досі щиро поважав, починає падати в моїх очах дедалі нижче… Мене охоплює поблажливе співчуття. Разом з кількома іншими відважними й добродушними свідками його ганьби я підходжу до нього й кажу: «Вітаю вас, пане лейтенанте! Який хист! Далебі, вірш був дуже милий!» Ще трохи — і я поплескаю його по плечі, але хіба поблажливість — те почуття, яке повинен викликати лейтенант?.. А втім, сам винен! Хай тепер стоїть зніяковілий і жалкує, що вважав, ніби з лаврового дерева мистецтва можна зірвати бодай хоч один листочок, не заплативши за нього життям. Ні, я на боці другого свого колеґи — банкіра-злочинця. Але вам не здається, Лизавето, що я сьогодні по-гамлетівськи балакучий?
— Ви скінчили, Тоніо Креґере?
— Ні, але більше нічого не скажу.
— Досить і того, що ви сказали. Ви чекаєте відповіді?
— А ви маєте якусь відповідь?
— Думаю, що маю. Я уважно слухала вас, Тоніо, від початку до кінця, і моя відповідь буде стосуватися до всього, що ви сказали, вирішить ту проблему, яка вас так хвилювала. Отже, слухайте! Вирішення полягає в тому, що ви, такий, як ви оце сидите переді мною, — звичайнісінький міщанин.