— Я? — перепитав він і якось наче зів'яв…
— Вас боляче вразили мої слова, правда ж? Та й не могли не вразити. А тому я трохи пом'якшу свій присуд, бо маю для цього підставу. Ви міщанин на хибному шляху, Тоніо Креґере, міщанин, що збився на манівці.
Мовчанка. Потім він рішуче підвівся і взяв капелюха й паличку.
— Дякую, Лизавето Іванівно. Тепер я можу спокійно йти додому. Зі мною скінчено.
Під осінь Тоніо Креґер сказав Лизаветі Іванівні:
— Ну, я їду, Лизавето, мені треба провітритися, побачити світу.
— Що, голубе, знову вирішили податися в Італію?
— О Боже, яка там Італія, Лизавето! Я вже в Італії так набувся, що не хочу навіть про неї згадувати. Минули ті часи, коли я уявляв собі, що жити без неї не можу. Країна мистецтва, так? Оксамитова блакить неба, вино, від якого закипає кров, солодкі почуття… Одне слово, все це не для мене. Не хочу я в Італію. Вся ця belezza[6] мене тільки нервує. До того ж я не зношу тих неймовірно жвавих мешканців півдня з чорними тваринними очима. У тих римлян немає сумління в очах… Ні, я хочу трохи пожити в Данії.
— У Данії?
— Так. І сподіваюся, що матиму з цього користь. Я чомусь ніколи ще туди не добирався, хоч цілу свою молодість прожив біля самого кордону, і все-таки я знав і любив цю країну. Мабуть, ці північні симпатії в мене від батька, бо мати моя, власне, більше любила belezza, якщо вона взагалі щось любила. Згадайте, Лизавето, які там, на півночі, написано книжки, — глибокі, чисті, сповнені гумору. Я їх дуже люблю, не знаю навіть, чи є де кращі. А скандинавські страви, незрівнянні страви, які можна витримати тільки в наскрізь просоленому вітрі, — не певен, чи я б їх узагалі ще витримав. Я трохи знаю ті страви з дому, бо в нас їдять так само. Або візьміть їхні імена й прізвища — в мене на батьківщині вони теж трапляються досить часто. Наприклад, Інґеборґ — та це ж як звук арфи, найчистіша поезія. А море — в них там Балтійське море… Одне слово, я їду туди, Лизавето, хочу знов побачити Балтійське море, знов почути ці імена, почитати ці книжки там, де вони були написані; а ще хочу постояти на терасі Кронборґа, де Гамлетові з'явився привид і рокував благородного бідолаху на муки і на смерть…
— Дозвольте вас запитати, Тоніо, як же ви поїдете? Який вибрали маршрут?
— Звичайний, — відповів він, знизавши плечима й почервонівши. — Так, я проїду через моє… через свій початковий пункт, Лизавето. Через тринадцять років це, мабуть, вийде трохи кумедно.
Вона усміхнулася.
— Це те, що я хотіла почути, Тоніо Креґере. Їдьте з Богом. І не забудьте написати мені, чуєте? Я сподіваюсь отримати листа, повного вражень від вашої мандрівки… в Данію.
І Тоніо Креґер поїхав на північ. Він мандрував з комфортом (бо любив казати, що той, кому в душі доводиться набагато важче, ніж іншим людям, має право на деякі зовнішні зручності), ніде не зупиняючись, аж поки в сивому тумані перед ним не вималювались вежі тісного міста, з якого він колись почався. Там він ненадовго зупинився. То була дивна зупинка…
Було похмуре надвечір'я, коли поїзд підійшов до вузького, закуреного, дивовижно знайомого критого перону. Під брудним скляним дахом збирався дим і розтікався довгими пасмами, як тоді, коли Тоніо Креґер із самим тільки тлумом у серці виїздив звідси. Він одержав свої речі, наказав відвезти їх у готель і вийшов з вокзалу.
А ось чекає на пасажирів ряд парокінних екіпажів, чорних, непомірно високих і широких. Він не скористався їхніми послугами, тільки подивився на них, як дивився на все: на вузькі фронтони і на шпичасті вежі, що вітали його з-за сусідніх дахів, на білявих, неквапливих людей навколо себе, що говорили протягло і все ж таки швидко, і в грудях у нього здіймався нервовий сміх, який чимось нагадував схлипування. Він повільно пішов через міст, уздовж поруччя якого стояли міфологічні статуї, і далі понад гаванню. В обличчя йому весь час дув вологий вітер.
Господи Боже, яке ж тут усе маленьке й криве! Невже ці вузенькі вулички завжди так стрімко й химерно підіймалися до центру? Димарі й щогли суден тихо погойдувались у вітряних сутінках на каламутній річці. Піти вгору он по тій вулиці, де стоїть дім, про який він думає? Ні, хай завтра. Тепер він такий сонний. Голова важка від їзди, в ній снуються якісь невиразні думки.
Протягом цих тринадцяти років часом, коли в нього був зіпсований шлунок, йому снилося, що він знов удома, в старому, лункому будинку на стрімкій вулиці, що батько ще живий і суворо картає його за безладне життя, а йому, Тоніо, здається, що так і має бути. І теперішня дійсність нічим не відрізнялася від тієї облудної, чіпкої павутини сну, коли питаєш себе, чи це омана, чи правда, і мимоволі вирішуєш, що таки правда, а тоді все ж прокидаєшся… Він ішов, як сновида, малолюдними вулицями, схиливши голову, щоб захистити обличчя від вітру, йшов у напрямку найкращого в місті готелю, де хотів переночувати. Перед ним перевальцем, по-матроському, дибав клишоногий чоловік з жердиною, на кінці якої блимав вогник, і засвічував газові ліхтарі.