Куди він ішов? Додому. Але він зробив гак і трохи прогулявся за міською брамою, бо мав час. Він пройшов Млинарським і Гольштинським валами, притримуючи рукою капелюха, щоб його не підхопив вітер, який шелестів у деревах і тріщав гіллям. Потім завернув з валу на вокзал, подивився на потяг, який у незграбному поспіху прогуркотів повз нього, порахував знічев'я вагони й провів поглядом чоловіка, що сидів на тамбурі останнього вагона. На Лінденплаці він зупинився перед гарною віллою, довго дивився на садок і на вікна, навіть почав розгойдувати хвіртку так, що завищали завіси. Потім якусь хвилину розглядав свою руку, захололу, вимащену іржею, і нарешті рушив далі; пройшов під старою, присадкуватою міською брамою, прогулявся вздовж гавані й стрімкою, вітряною вулицею почав підійматися до батьківського дому.
Дім стояв, затиснутий сусідніми будівлями, вищими за нього, сірий і поважний, як і триста років тому. Тоніо Креґер прочитав наполовину стертий побожний вислів над входом, зітхнув і зайшов досередини.
Серце його боязко стукотіло, він ніби чекав, що зараз із контори на першому поверсі вигляне батько в робочому костюмі і з пером за вухом, спинить його й почне суворо ганити за екстравагантне життя, а він, Тоніо, вважатиме, що так і треба. Але ніхто його не спинив. Двері тамбура були не зачинені, а тільки прихилені, і Тоніо сприйняв це як непорядок, хоч почував себе ніби в приємному сні, в якому перепони падають самі і ти вільно посуваєшся вперед, наче тебе веде щаслива доля… У просторому вестибюлі, вимощеному великими чотирикутними кам'яними плитами, пішла луна від його кроків. Навпроти кухні, з якої не чутно було жодного звуку, досить високо тяглися, як і в давнину, дивні, незграбні, але старанно полаковані галереї, де жили служниці, — дістатися туди можна було тільки з вестибюля стрімкими, схожими на драбину східцями. Проте великих шаф і різьбленої скрині, що раніше стояли тут, уже не було… Син колишніх господарів будинку рушив нагору широченними сходами, спираючись руками на біле полаковане ажурне поруччя. Він через кожний крок підіймав руку і за другим знов опускав її, наче несміливо пробував відновити колишню близькість із цим старим, міцним поруччям… Але перед дверима, що вели на пів-поверх, він зупинився. На тих дверях він побачив білу табличку, а на ній напис великими чорними літерами: «Народна бібліотека».
«Народна бібліотека»? Тоніо Креґерові подумалося, що це не місце ні для літератури, ні для народу. Він постукав у двері.
— Можна! — почулося зсередини.
Він зайшов, напружено й похмуро вдивляючись у зміни, які тут сталися і яких не повинно було статися.
Пів-поверх складався з трьох кімнат, з'єднаних одна з одною дверима, що тепер стояли відчинені навстіж. Стіни майже до стелі були заставлені темними полицями, на яких довгими рядами вишикувалися книжки в однаковій оправі. В кожній кімнаті за столиком, схожим на прилавок, сидів хирлявий чоловік і щось писав. Два з них тільки повернули голови в бік Тоніо Креґера, а третій квапливо підвівся, сперся обома руками на столик, витягнув шию, склав губи трубочкою, звів брови і, швидко кліпаючи очима, втупився у відвідувача…
— Пробачте, — мовив Тоніо Креґер, не зводячи очей з книжок. — Я не тутешній, оглядаю місто. Отже, це народна бібліотека? Можна мені подивитися, які тут зібрано книжки?
— Будь ласка, — відповів бібліотекар і ще швидше закліпав очима, — це кожному дозволено. Дивіться скільки хочете. Може, скористаєтесь каталогом?
— Дякую, — відповів Тоніо Креґер. — Я й так легко зорієнтуюся. — І повільно рушив уздовж стін, вдаючи, ніби читає назви на спинках. Нарешті він узяв одну книжку, розгорнув її і став біля вікна.
В цій кімнаті була мала їдальня. Вранці вони снідали тут, а не нагорі, у великій їдальні, де з блакитних шпалер ніби виступали білі статуї богів… А там була спальня. В ній померла його бабуся по батькові, світська дама. Хоч вона була вже стара, а тяжко боролася зі смертю, бо любила життя і його насолоди. А потім там випустив дух його батько, високий, чемний, трохи сумний, задумливий добродій з польовою квіткою в петельці… Тоніо сидів у ногах його смертної постелі, з почервонілими очима, щиро, всім серцем віддавшись мовчазному, сильному почуттю любові і горя. Його мати, вродлива, палка мати, стояла навколішки біля постелі й заливалася гарячими слізьми; невдовзі після того вона подалася за музикантом з півдня в голубу далечінь… А та третя кімната, найменша, також повна-повнісінька книжок, які охороняв хирлявий чоловік, довгі роки була його кімнатою. Туди він вертався зі школи після такої прогулянки, як сьогодні, там біля стіни був його стіл, у шухляду якого він ховав свої перші, щирі, безпорадні вірші… Горіх… Серце його стислося від пекучого жалю. Він глянув у вікно. В садку було порожньо, але старий горіх і досі стояв на своєму місці, тяжко порипував стовбуром, шелестів на вітрі листям. І Тоніо Креґер опустив очі на книжку, яку тримав у руках, — видатний художній твір, добре йому відомий. Він дивився на чорні рядки й абзаци, якийсь час стежив за майстерним плином розповіді, за тим, як вона стежками пристрасті підіймалася до кульмінаційного пункту і потім ефектно уривалася…