— Гм, — буркнув поліцай, — і ви кажете, що ви не той тип, на прізвище… — він по складах прочитав написане на аркуші важке, химерне прізвище, неначе складене з різномовних звуків, яке Тоніо Креґер негайно ж забув, — син невідомих батьків, — вів далі поліцай, — який не має певного фаху і якого мюнхенська поліція переслідує за різні шахрайства та інші злочини? Нам стало відомо, що він наміряється втекти в Данію.
— Я не тільки кажу це, а так воно й є, — мовив Тоніо Креґер і нервово здригнув плечима.
Це справило певне враження.
— Що? Ага, ну звичайно, — сказав поліцай. — Але ж ви нічого не можете довести.
Тепер уже втрутився й пан Зеегазе.
— Все це тільки формальність, та й годі! — заспокійливо сказав він. — Ви повинні зрозуміти, що він тільки виконує свій обов'язок. Якби ви могли показати якесь посвідчення… Якийсь папір…
Усі мовчали. Може, покласти край цій історії, пояснивши, хто він, відкривши панові Зеегазе, що він не авантурник без певного фаху, не циган із зеленого шатра, а син консула Креґера, нащадок роду Креґерів? Ні, йому не хотілося цього. А з іншого боку, ці люди, що оберігають громадський порядок, теж мають деяку рацію. Він до певної міри був згоден з ними… Він здвигнув плечима і не сказав ні слова.
— Що то у вас у течці? — запитав поліцай.
— Тут? Нічого. Це коректура, — відповів Тоніо Креґер.
— Коректура? А що це таке? Ану дайте, я гляну.
І Тоніо Креґер подав йому свою новелу. Поліцай розклав аркуші на конторці й почав їх читати. Пан Зеегазе теж підійшов ближче і приєднався до нього. Тоніо Креґер подивився з-за їхніх плечей, де саме вони читають. Місце було вдале, якраз кульмінаційний пункт новели, чудово оброблений хід. Він був задоволений собою.
— Ось бачите, тут стоїть моє прізвище, — сказав він. — Я написав цю річ, і тепер її надрукують, розумієте?
— Ну, цього досить, — вирішив пан Зеегазе, зібрав аркуші, склав їх і віддав Тоніо. — Досить, Петерсене, — ще раз сказав він, значуще примружив очі й похитав головою. — Не можна довше затримувати цього добродія. Екіпаж чекає. Дуже прошу вас, добродію, вибачте, що ми потурбували вас. Поліцай тільки виконував свій обов'язок, але я зразу сказав йому, що він попав не на той слід…
«Невже?» — подумав Тоніо Креґер.
Поліцай, видно, був не зовсім з ним згоден, він ще щось сказав про «типа» і про «документи». Але пан Зеегазе, і далі вибачаючись, уже повів свого гостя до дверей, потім поміж левами до екіпажа і навіть шанобливо зачинив за ним дверці. І сміховинно високий, широченний екіпаж, підстрибуючи і гуркочучи, покотився стрімкими вулицями вниз до гавані…
Так скінчилося дивне перебування Тоніо Креґера в рідному місті.
Вечоріло, і на небі вже зійшов місяць, розсипаючи блякле сріблясте сяйво, коли пароплав з Тоніо Креґером вийшов у відкрите море. Він стояв коло бугшприта, кутаючись у плащ від дедалі сильнішого вітру, і дивився в темряву, де безперервно здіймалися важкі гладенькі хвилі, набігали одна на одну, хлюпали, стикаючись, несподівано розсипалися і раптом спалахували піною…
Хвилі ніби заколисали Тоніо Креґера, його опанував тихий, радісний настрій. Звичайно, він був трохи пригнічений тим, що в рідному місті його хотіли арештувати як авантурника, хоч десь у душі вважав, що так і мало бути. Та потім, уже стоячи на палубі, він, наче в дитинстві, коли бував з батьком у гавані, почав стежити за тим, як у глибоке нутро пароплава вантажили товар. Він дивився, як туди, слідом за паками і ящиками, спустили міцні залізні клітки з білим ведмедем і королівським тигром, що їх, мабуть, везли з Гамбурґа в якийсь данський звіринець, слухав, як вантажники перегукувалися якоюсь мішаниною данської мови і нижньонімецької говірки, і це трохи розважило його. А поки пароплав плив до моря між низькими берегами річки, він устиг зовсім забути допит поліцая Петерсена, і його душу знов заполонило все те, що в ній жило раніше: солодкі, сумні, покаянні сни, прогулянка по місту, горіх у садку. А тепер, коли перед ним відкрилося море, він побачив далекий берег, на якому ще дитиною підслухував літні мрії моря, побачив яскраве блимання маяка і світло кургауза, де він жив з батьками… Балтійське море! Тоніо підставляв обличчя рвучкому солоному вітрові, що вільно, нестримно налітав з морської далечі: від-нього гуло у вухах, ледь паморочилось у голові, а душу повивала глуха, блаженна млість, у якій тонуло все зло, всі муки і помилки, мрії і зусилля. І в шумі, плескоті, гуркоті і клекоті навколо йому вчувався шелест і порипування старого горіха, вищання садової хвіртки… Сутінки дедалі густішали.