— А зірки ж які, Господи! Ви тільки гляньте, які зірки! — раптом, наче з діжки, почувся низький протяглий голос.
Тоніо Креґер упізнав його. Той голос належав рудому, просто вдягненому юнакові з червоними повіками, що здавався таким змерзлим і мокрим, ніби щойно виліз із води. За вечерею в кают-компанії він був сусідом Тоніо і боязко, нерішуче накладав собі дивовижні порції омлета з омарами. Тепер він стояв поруч з ним і, схилившись на поруччя й підпираючи двома пальцями підборіддя, дивився на небо. Він, без сумніву, перебував у тому незвичайному, врочисто-споглядальному настрої, коли зникають перепони між людьми, серце відкривається навіть чужому, а з уст злітають слова, які іншим разом соромливо завмерли б на них…
— Ви тільки гляньте, добродію, на ці зірки! Все небо всіяли і сяють собі, хоч би що, їй-Богу! Знаєте, отак як подивишся та подумаєш, що багато їх разів у сто більші за нашу землю, то аж моторошно стає. Ми, люди, придумали телеграф і телефон і ще повно різних новинок, — що є, то є, нічого не скажеш. А як поглянеш на зірки, то зразу переконуєшся, що ми, властиво, тільки хробаки, жалюгідні хробаки, та й годі. Правду я кажу чи ні, добродію? Так, хробаки, — відповів він сам собі, покірно й зажурено дивлячись на небо.
«О, цьому література не засіла в печінки», — подумав Тоніо Креґер. І зразу згадав статтю одного славнозвісного французького письменника про космологічний і психологічний світогляд, яку він недавно прочитав; то була просто вишукана балаканина.
Він щось сказав юнакові у відповідь на його зауваження, що йшло з глибини душі, і вони розговорилися, стоячи біля поруччя і вдивляючись у тривожно-мінливу, рухому пітьму. Його супутник виявився молодим купцем із Гамбурґа, що вирішив використати свою відпустку на морську подорож.
— Я подумав собі: добре було б покататися на пароплаві до Копенгагена, — сказав він, — і ось я вже стою тут і милуюся цією красою. Тільки дарма вони годували нас омлетом з омарами, бо ніч, бачите, буде бурхлива, сам капітан казав, а в негоду з такою важкою їжею в шлунку можна всього сподіватися…
Тоніо Креґер слухав цю немудру балаканину довірливого юнака, і в серці його тліло тепле почуття.
— Так, — озвався він, — тут, на півночі, їжа взагалі надто важка. Від неї стаєш лінивим і сумним.
— Сумним? — перепитав юнак і спантеличено глянув на нього. — Ви, мабуть, не тутешні, добродію? — спитав раптом він.
— Так, я приїхав здалека, — відповів Тоніо Креґер і непевно махнув рукою, наче обороняючись від когось.
— Але ви правду кажете! — вигукнув юнак. — Таки стаєш сумним, їй-Богу, правда! Я сам майже завжди сумний, а особливо в такі вечори, як цей, коли небо всіяне зірками. — І він знову підпер двома пальцями підборіддя.
«Він напевне пише вірші, — подумав Тоніо Креґер. — Щирі, купецькі вірші, що йдуть від самого серця…»
Насувалася ніч, вітер так розгулявся, що не давав уже розмовляти. Вони вирішили трохи поспати й попрощалися.
Тоніо Креґер простягся на вузенькому ліжку, але заснути не міг. Рвучкий вітер і терпкий запах моря дивно схвилювали його, і серце билося тривожно, сповнене боязкої надії на якусь чарівну пригоду. До того ж його нудило, коли пароплав спадав із стрімкої водяної гори і гвинт судомно працював у порожнечі. Він знов одягся і вийшов на палубу.
Хмари швидко пропливали повз місяць. Море танцювало. Хвилі вже не котилися одна за одною, круглі й однакові; в блідому, мінливому світлі місяця. Море, скільки око сягало, було подерте, понівечене, порите; воно то лизало борти пароплава велетенськими, гострими язиками, схожими на омахи полум'я, то раптом здіймало над пінявими безоднями химерні замки; здавалося, ніби чиїсь могутні руки, захопившись божевільною грою, розбризкують на всі боки воду й піну. Пароплавові доводилось тяжко: бовтаючись, перевалюючись з боку на бік, стогнучи, пробирався він крізь той шал, і з його нутра інколи чути було ревіння тигра й білого ведмедя, що страждали від морської хвороби. По палубі, широко розставляючи ноги, насилу втримуючи рівновагу, ходив туди й назад чоловік у брезентовому плащі з каптуром і з прив'язаним до пояса ліхтарем. А трохи далі, перехилившись через борт, стояв молодий купець із Гамбурґа; йому було погано.
— Господи, — сказав він глухим, тремтячим голосом, помітивши Тоніо Креґера, — що за бунт стихій, добродію! — Але зразу ж урвав мову і знов перехилився через борт.
Тоніо Креґер, тримаючись за натягнуту линву, дивився на те нестримне, веселе шаленство. В душі його здіймалася радість, досить могутня, як йому здавалося, щоб пересилити і бурю, і хвилі. В ньому забриніла пісня морю, натхнена любов'ю: