Та він не пробував стати таким, як Ганс Гансен, а може, не дуже й прагнув цього. Проте, лишаючись самим собою, він до болю хотів, щоб Ганс любив його, і по-своєму домагався його любові — повільно, щиро, самовіддано, болісно й сумно, але то був сум, що пече і ятрить серце дужче, ніж палка пристрасть, якої можна було б сподіватися від нього, зважаючи на його південний вигляд.
І домагався він не зовсім даремно, бо Ганс, — до речі, він бачив, що Тоніо де в чому його переважає, скажімо, вміє легко й гарно висловити навіть найскладніші думки, — Ганс дуже добре розумів, що має тут справу з незвичайно сильним і ніжним почуттям до себе, і вмів бути вдячним, завдаючи Тоніо великої втіхи своєю прихильністю, але й великої муки: Тоніо спізнав і ревність, і розчарування, і біль від марних зусиль зав'язати з Гансом духовну єдність. Бо дивно, що Тоніо, який заздрив душевному складові Ганса Гансена, постійно пробував перетягти його у світ своїх власних зацікавлень, але це вдавалося йому хіба що на коротку мить, та й то не зовсім…
— Я оце прочитав чудесну, дивовижну річ, — сказав Тоніо.
Йдучи, вони їли з одного мішечка фруктові карамельки, куплені за десять пфенінгів у крамаря Іверсена на Млинарській.
— Ти повинен прочитати її, Гансе, це «Дон Карлос» Шиллера… Я тобі дам її, якщо хочеш…
— Та ні, Тоніо, не треба, це все не для мене, — відповів Ганс Гансен. — Краще я собі читатиму книжки про коней. Аби ти побачив, які там прекрасні ілюстрації! Я тобі покажу, як прийдеш до мене. То миттєві знімки. На них видно, як коні біжать клусом, учвал, як вони беруть перепони, — в усіх позиціях, яких звичайно не встигаєш помітити через швидкість.
— Справді? — ввічливо мовив Тоніо. — Так, це гарно. А що стосується «Дон Карлоса», то щось краще навіть важко собі уявити. Там є такі місця, ось побачиш, такі чудові, що тебе аж кидає, ніби вибух…
— Ніби вибух? — перепитав Ганс Гансен. — Як так?
— Ну, наприклад, місце, де король плаче, бо маркіз обдурив його… А маркіз обдурив його тільки задля принца, розумієш, якому він приніс себе в жертву. І ось із кабінету в приймальню доходить чутка, що король плакав. «Плакав? Король плакав?» Усі придворні збентежені до краю, а тебе аж морозом проймає, бо то страшенно твердий, суворий король. І стає так зрозуміло, чого він плакав, і мені, скажімо, шкода його куди більше, ніж принца й маркіза обох разом. Він завжди такий самітний, ніхто його не любить, і ось йому здалося, що він знайшов людину, а та людина зрадила його…
Ганс Гансен заглянув збоку в обличчя Тоніо, і щось у тому обличчі, видно, спонукало його поставитись прихильніше до порушеної теми, бо він знов узяв Тоніо під руку й спитав:
— І як же він зрадив його, Тоніо?
Тоніо пожвавішав.
— Річ у тому, — почав він, — що всі листи в Брабант і у Фландрію…
— А ось іде Ервін Їмерталь, — мовив Ганс.
Тоніо замовк. «Щоб він провалився, той Ервін Їмерталь! — подумав він. — Наче навмисне принесло його заважати нам! Ще прилипне до нас і цілу дорогу говоритиме про верхову їзду…»
Бо Ервін Їмерталь також учився їздити верхи. Він був сином директора банку і жив тут, за міською брамою. Клишоногий, із навскіс прорізаними очима, він ішов алеєю їм назустріч, уже без ранця.
— Привіт, Їмерталю! — вигукнув Ганс. — Я домовився з Креґером трохи пройтися після уроків…
— А мені треба в місто, дещо купити, — відповів Їмерталь. — Але я трохи проведу вас. Що це, карамельки? Дякую, кілька з'їм. Завтра в нас знов урок, Гансе. — Він мав на увазі урок верхової їзди.
— Чудово! — мовив Ганс. — Знаєш, тепер мені куплять шкіряні гамаші, бо останнього разу я одержав п'ятірку за вправи з їзди.
— А ти не ходиш на манеж, Креґере? — спитав Їмерталь, і очі в нього стали ніби дві блискучі щілинки.
— Ні, — якось невпевнено озвався Тоніо.
— Ти б, Креґере, попросив батька, щоб він і тобі дозволив учитись їздити верхи, — сказав Ганс.
— Добре, — квапливо і водночас байдуже погодився Тоніо. На мить у нього здавило горло від того, що Ганс назвав його на прізвище; видно, Ганс відчув це, бо зразу ж пояснив:
— Я назвав тебе так, бо в тебе якесь безглузде ім'я. Ти вже пробач мені, але я терпіти його не можу. Тоніо… Та це взагалі не ім'я. А втім, ти ж не винен, що так звешся.
— Тебе, мабуть, назвали так тільки тому, що це звучить по-іноземному і якось незвичайно, — мовив Їмерталь, удаючи, що йому шкода Тоніо.
В Тоніо затремтіли губи. Але він опанував себе й сказав: