— Так, ім'я справді безглузде, я б сам волів називатися Генріхом чи Вільгельмом. Їй-Богу. Думаєте — ні? Мене так охрестили на честь материного брата Антоніо. Адже моя мати не тутешня…
Він замовк. Супутники його завели мову про коней і про кінську збрую. Ганс узяв Їмерталя під руку і говорив так жваво, з такою цікавістю, якої б у нього ніколи не викликав «Дон Карлос»… Часом у Тоніо тремтіло підборіддя й починало лоскотати в горлі, і він насилу стримувався, щоб не заплакати.
Ганс терпіти не може його імені — що тут уже вдієш? Сам він звався Гансом, Їмерталь — Ервіном; добре їм, це загальновизнані імена, ними нікого не здивуєш. А «Тоніо» звучить по-іноземному, незвичайно. Так, хоче він чи не хоче, а в ньому все якесь незвичайне, тому він самітний, чужий іншим людям, хоч він же не циган із зеленого шатра, а син консула Креґера, з роду Креґерів… Але чому Ганс називав його Тоніо, поки вони були самі, а тільки-но до них приєднався третій, почав соромитись його? Часом Ганс був близький йому, був його приятелем, це так. «І як же він зрадив його, Тоніо?» — спитав Ганс і взяв його під руку. Та коли зразу ж по тому з'явився Їмерталь, він усе-таки відітхнув з полегкістю, залишив його й ні за що дорікнув йому чужоземним ім'ям. Як тяжко все це бачити й розуміти!.. Власне, Ганс Гансен ставився до нього досить приязно, коли вони були вдвох, Тоніо знав це. Та як тільки приходив хтось третій, Ганс соромився його, жертвував ним для іншого. І Тоніо знов був самітний. Він згадав про короля Філіппа. Король плакав…
— О Боже, що я собі думаю! — вигукнув Їмерталь. — Мені справді давно вже час бути в місті! Ну, бувайте, дякую за карамельки!
Він вискочив на лавку, яку вони саме поминали, пробіг по ній і підтюпцем подався дорогою на своїх кривих ногах.
— Мені подобається Їмерталь! — з притиском мовив Ганс. Як усі пещені, самовпевнені люди, він оголошував про свої симпатії і антипатії так, наче робив слухачам велику ласку.
Потім він знов почав говорити про уроки верхової їзди, бо встиг так захопитися цією темою, що не міг спинитися. До того ж уже було недалеко й до гансенівського будинку: дорога валами забирала небагато часу. Вони притримували шапки й нахиляли голови, ховаючи обличчя від рвучкого мокрого вітру, що хрипів і стогнав у голому вітті дерев. Ганс Гансен усе говорив, а Тоніо лише зрідка озивався вимушеним «ох» чи «так»; його вже не тішило навіть те, що Ганс, заполонений розмовою, знов узяв його під руку, бо це була тільки удавана близькість, яка нічого не означала.
Неподалік від станції вони звернули з валу, подивилися на поїзд, який у незграбному поспіху прогуркотів повз них, порахували знічев'я вагони й помахали чоловікові, що, по самі вуха закутаний у кожух, сидів на тамбурі останнього вагона. На Лінденплаці, перед віллою гуртового торговця Гансена, вони зупинилися, і Ганс наочно показав, як приємно кататися на хвіртці під скрегіт завісів. Потім він попрощався.
— Ну, мені вже треба йти. До побачення, Тоніо. Другого разу я тебе проведу додому, будь певен.
— До побачення, Гансе, — відповів Тоніо, — ми гарно прогулялися.
Вони потиснули один одному руки, мокрі й вимащені іржею від хвіртки. Та коли Ганс глянув у вічі Тоніо, на його вродливому обличчі майнуло ніби каяття.
— До речі, я найближчими ж днями прочитаю «Дон Карлоса»! — швидко мовив він. — Ця історія з королем у кабінеті, мабуть, дуже цікава! — Потім він засунув ранець під пахву й побіг через палісадник до ґанку. На порозі він ще раз озирнувся й кивнув головою.
І Тоніо Креґер у радісному, піднесеному настрої пішов додому. Вітер дув у спину, але йому не тільки через це було легко йти.
Ганс прочитає «Дон Карлоса», і в них буде щось спільне, про що ніхто вже не зможе закинути й своє слово, ні Їмерталь, ні будь-хто інший! Як добре вони розуміють один одного! Хтозна, може він ще й намовить колись Ганса писати вірші?.. Ні, краще не треба! Хай Ганс не стає схожим на нього, а лишається самим собою, дужим і веселим, яким його люблять усі, а найбільше він, Тоніо! А те, що він прочитає «Дон Карлоса», йому все-таки не зашкодить. І Тоніо пройшов під старою, присадкуватою міською брамою, поминув пристань і рушив нагору стрімкою, вітряною, мокрою вулицею до батьківського будинку. Серце його жило: воно було сповнене туги, сумної заздрості, легенької зневаги і невинного блаженства.
У шістнадцять років Тоніо Креґер полюбив біляву Інґу, Інґеборґ Гольм, дочку доктора Гольма, що жив на Ринковому майдані, там, де красувався високий, кількаярусний, оздоблений готичним стилем колодязь.
Як це сталося? Він і раніше бачив Інґу сотні разів, проте одного вечора побачив її в особливому освітленні, коли вона, розмовляючи з товаришкою, весело засміялася, схилила набік голову, якось по-своєму поправила волосся своєю не дуже вузенькою, не вельми тендітною, ще майже дитячою рукою, блиснувши ліктем, з якого зсунувся білий серпанковий рукав, почув, як вона по-своєму вимовила якесь слово, звичайне слово, але в голосі її забриніли теплі нотки, — і його серце сповнилося захватом, куди більшим, ніж тоді, як він, бувало, ще зеленим хлопчаком дивився на Ганса Гансена.