Чого ж, було й таке. Ось хоча б Маґдалена Вермерен, дочка адвоката Вермерена, дівчина з ніжними устами і великими темними блискучими очима, завжди поважними й задумливими. Танцюючи, вона часто падала; та коли надходила черга дамам вибирати кавалерів, вона завжди вибирала його. Вона знала, що Тоніо пише вірші, навіть двічі просила показати їх і часто, похиливши голову, здалеку дивилась на нього. Але що йому було до того? Він любив Інґу Гольм, біляву, веселу Інґу, яка напевне зневажала його за те, що він складає вірші… Він дивився на неї, на її довгасті блакитні очі, в яких світилося щастя і глузлива посмішка, і в грудях у нього пекло, серце стискала тужна заздрість, гірка, болісна свідомість того, що його знехтувано, що він довіку буде їй чужий…
— Перша пара, en avant![2] — вигукнув пан Кнаак. Немає слів, щоб описати, як чудесно цей чоловік говорив у ніс.
Вони саме розучували кадриль, і Тоніо Креґер, на превеликий свій жах, опинився в одному каре з Інґою Гольм. Він як тільки міг уникав її і все ж таки щоразу опинявся поруч з нею; він забороняв своїм очам дивитися на неї, і все ж таки погляд його весь час був спрямований у її бік… Ось вона руч-об-руч з рудим Фердинандом Маттісеном, ковзаючи підлогою, підбігла, відкинула коси за спину і, важко дихаючи, зупинилась навпроти нього; піаніст, пан Гайнцельман, ударив кістлявими пальцями по клавішах, пан Кнаак дав команду, і кадриль почалася.
Інґа рухалась перед ним туди й сюди, вперед і назад, то плавно посувалася, то кружляла, мов вихор, часом до нього долинав запах, що йшов від її кіс, а може, від легкої білої сукні, і погляд його ставав дедалі похмуріший. «Я кохаю тебе, люба, мила Інґо», — подумки проказував він, вкладаючи в ці слова весь свій біль, бо вона була така захоплена танцем, що зовсім його не помічала. Він пригадав чудовий вірш Шторма: «Хай я засну, а ти іди в танок». Його мучила ця принизлива безглуздість: людина кохає, а її примушують танцювати…
— Перша пара, en avant! — вигукнув пан Кнаак, бо мала початися нова фігура. — Compliment! Moulinet des dames! Tour de main![3]
Годі описати, як витончено він ковтав німе «е» у слові «de».
— Друга пара, en avant!
Це вже стосувалося Тоніо Креґера і його дами.
— Compliment!
І Тоніо Креґер уклонився.
— Moulinet des dames!
І Тоніо Креґер, похиливши голову, нахмуривши брови, поклав руку на руки чотирьох дам, на руки Інґи Гольм, і почав танцювати «moulinet».
Усі навколо захихотіли, засміялися. Пан Кнаак прибрав балетну позу, що мала означати стилізований жах.
— Боже мій! — вигукнув він. — Зупиніться! Зупиніться! Креґер уплутався між дам! En arriére[4], панно Креґер, назад, fi donc![5] Усі зрозуміли, крім вас. Швидко! Ну! Назад, назад! — Він витяг жовту шовкову хусточку і погнав нею Тоніо Креґера на місце.
Усі реготали, — хлопці, дівчата, дами за завісою, — бо пан Кнаак зробив з цієї маленької події смішну виставу і всі розважалися, наче в театрі. Тільки пан Гайнцельман з пісною, діловитою міною чекав, коли можна буде грати далі; на нього дотепи пана Кнаака вже не впливали.
І знов почалась кадриль. Потім оголосили перерву. Покоївка принесла тацю, на якій побрязкували скляночки з виновим желе, а в її кільватері йшла куховарка з цілою горою пундиків. Але Тоніо Креґер тихенько вийшов у коридор і став там, заклавши руки за спину, перед вікном зі спущеними жалюзі, не подумавши, що крізь ті жалюзі нічого не можна побачити, отже, смішно стояти й прикидатися, наче ти дивишся на вулицю.
Проте він стояв і дивився у свою душу, де було стільки горя і туги. Чому, чому він тут? Чому він не сидить біля вікна у своїй кімнаті й не читає «Іммензее» Шторма, час від часу поглядаючи у повитий вечірнім сутінком садок, де важко порипує старий горіх? Там його місце. Хай інші танцюють весело і спритно!.. Ні, ні, його місце все-таки тут, поблизу від Інґи, хай навіть він стоїть сам далеко від неї і пробує крізь гомін, брязкіт і сміх у вітальні розрізнити її голос, у якому бринить тепло і радість життя. Які в тебе милі, довгасті очі, блакитні й усміхнені, білява Інґо! Але такою гарною і веселою, як ти, можна бути тільки тоді, коли не читаєш «Іммензее» і не пробуєш сам створити щось подібне; в цьому вся біда!..
Вона повинна прийти! Повинна помітити, що його немає, повинна відчути, що з ним робиться, повинна непомітно вийти слідом за ним, покласти руку йому на плече й сказати: «Ходи до нас, не сумуй, я кохаю тебе». І він прислухався, чи не почує її ходи позад себе, напружено, з нерозважною надією, чекав, що вона таки з'явиться. Але вона, звичайно ж, не з'явилася. Такого не буває в житті.