Таким же чорним, як і теплим. Дивно було бачити зупинку боком і себе, приліплену до неї надійно, так, що з неї вниз не ковзнеш. Ну не смішно? А, це тому, що я тримаюся за рейку, як же тут сповзеш?
— Ну-ну, — почула я найрідніший голос. — Оддайте рельсу, вона не ваша.
Що підвівши голову у протилежний бік, треба поставити її так, щоби зупинка слідом поповзла назад в горизонталь. А постать на ній стала вертикально над тобою.
— Я сережку...
— Сережку біля рейки загубила? — так, це той самий голос його. Що навіть на мить здалося, що він без лівої шкарпетки. Однак всі були на ньому, лише іншого кольору — такого самого, як і його автомобіль.
— А що ж іще? — лапнула я її, аби вийняти тихцем з вуха. Бо якщо він побаче її там, то не повіре. А я більш за все боялася, що він подумає, наче я брехуха.
Я сіла. Так-так, і «таврія» оно стоїть. А не якийсь там «жигуль». І голос такого ж самого кольору:
— Давай, допоможу тобі встати.
Так ніжно, що я не могла збагнути, чого хочуть його слова.
Бо мене огорнула нечувана сила: адже це він, виходить, цілий рік тут щоночі чекав? Ну ясно, чекав, бо це ж я, дурепа, сама взяла і дала йому тоді навмисне невірну адресу! Цілий рік, бо він, сердешний, не знав же, що на цій зупинці частіше не буваю, бо Нінчина мама частіше й не вмирає.
__________________
Бо воно
От чим хороша голодовка, то це тим, що її нема. Отако бери мішка, отако неси, отак заходь в кукургудзу — вона, слава Богу, це тобі не пшениця, де колись за колосок в Сибір садили — в ній і поночі не заховаєшся. А в кукургудзі — хоч удень. Хоч конем їдь. Тут головне лише не бовкнути, бо до Грицьченка дойде; рано чи пізно дойде.
Той спочатку актівіста пришле. А потім сам, з бутилкою. Бери й пий, но помни — коли він почне вдасть ругать, то бери й не пий. Ту, чи цю — яка різниця? Ти ту, довоєнну, ругнеш, а він однаково на цюю перепише.
Молочненька! Така ловка кукургудзка, що тіки отак кинь в емальоване відерце, отак косичками згори притруси, а вона вже й владналась — як її сирою можна їсти, то вже й варененьку — а-я-ма!
— Ох і жмуть, ох і жмуть, — каже до бутилки Грицьченко...
— Не нада, власть хароша, — кажеш ти до чарки.
— Чим хароша?
— Тим, шо луччої не нада, — кажеш ти до другої. Бо тут головне не спішить.
— Кукургудзу поставив?
— Еге. Через три години буде готовенька.
— Ти ж не садив?
— Я!? Вийди за мою грушу, оно на вгороді — повно грядок.
Бо для чого город? Один рядочок пшениця, інший кукургудза. Цукровенького бурячка штук десяточок — про людські очі, ті, що нелюдські. Бо в каструлю ж заглядають. І гляди не спитай цього актівіста, про самогонку, яку він тобі приніс — це ж він усенький вік з нею боровся, скіко людей на ній перепаскудив. А де, цікаво, він сам її бере? Отут цить, ні звука. Бере, то й бере, би його хто узяв.
І треба уміть ждать. Бо поки кукургудза сама на стеблі підсохне. А вони ще пізнішу посадять, на силос — от тобі й ще раз молоденька. Бо де ту, попередню, сушить? На горищі ясна річ, досушувати. Еге. Тіко треба добре зачиняти — бо півні полізуть — а Грицьченко одразу:
«А що в нього, інтересно, на горищі діється, як туди йому півні скачуть?»
Тобто дверцята туди так притуляй тугенько, би вітер не одкрив. Бо як замка почепиш, то актівіст одразу:
«А що він там замикає, злидень?»
Вони привчені бачить; од них ніщо не мусить ховатися.
Но тільки не я. Мати каже:
— Синку, хата перекособочилася.
Дивлюсь — ай справді: доки в ній живеш, то не помічаєш, які вже стіни стали. Почав я думать. Словом, ще одну стінку пряму звалькував, і дах з то-того кінця подовжив. І вийшло таке, що хоч вагон туди засип — між двома стінами. А з вулиці все виглядає рівненько. Пригадую, мама розповідали, як приходили по десять раз хліб шукати й знаходили; бо куди ж його заховаєш, як у ті голодовки подвійних стін в людей не бувало?
Через півроку зустрічаю Грицьченка. Бо мене ж гризе. І питаюся:
— А от інтересно, через шо брагу краще цідити, через сито чи через решето?
— Шо, — питає той, — гнати зібрався?
— Та ні, — кажу, — тільки-но заквасив.
І що?
Через два тижні точнісінько до мене лягаві в хату. З участковим — як почали шукати. Куди там голодовкам — це ж не хліб трусили, а самогонку — все перерили, перекопали — подвійної стіни не виявили. Отак я її надійність перевірив.
А чим вона хороша, що показує пам’ять: голодовки в нас більше одного року не держаться. Бо голодовці самій треба щось їсти, як перебереш трохи, то тоді сама помирай. Ну, я так підрахував, що один рік сам продержусь і сусідів протримаю.