...Отак заходиш у неї — а вона свіженька, молочненька, хоч ти її з качана пий, уже й тверденькі такі є, що хоч зараз в каструлю. І мичка теж годященька — од нирок її добре, як виварити, та настояти — отак іду, розгортаю цей ліс руками, коли чую:
— Дир-дир.
Присів, зінувшися, визираю: їде на «бобіку» Грицьченко з участковим.
— От біда, — думаю, — не встиг з мішком вийти, а вже хтось і стукнув.
Хто?
— Ні, — думаю, — вертатиму через Долинівку.
А що? Міг же я туди, в сусіднє село, до крамниці сходити? У них там такі терпужки ловкі завезли, що не гріх купити. Ну от собі й сунеш туди, наче через райські сади, отак би вік ходив такою красою. Одна біда, як на пригарок, так і бачиш, що стеблини полягли, це де вітер покрутив, що воно бідненьке, й посохло. Ну, ці зразу терти на зерно можна — хоч бери та піднімай. Та один кат під комбайн пустять; правда, доки солярку підвезуть, то й та, що стоїть, посохне. Воно, звісно, тому, хто робить запас на зиму, й легше, не треба надто сушити, а лише полущити качани. Отут, зігнувшись, і понакладати. Зерно в мішок, а все інше в грубку; на цілу осінь вистачить топити.
— От би мене Хрущов почув! — засміявся я і вмовк. Бо дивлюся: лялька велика лежить.
Отак просто на похилому бадиллі. Замурзана така. І одкриває до мене очі й починає ними плакати. Бо без голосу.
— Ти чиє? — питаюся я, бо розумію, що то не лялька.
— Мамове, — шепоче воно.
Я аж сів.
То-то Грицьченко з лягавими на машині шастають — бо чув я три дні тому, що в Долинівці дитя пропало, пішло в поле й не вернулося.
Та й раніше діти зникали. Лише в косовицю їх, нещасних, й знаходили. Це ж тепер лани — од села до села, як джунглі. Отак піде гратися, йому ж цікаво: бо оно новий ліс виріс, як у казці. А з тої казки виходу нема.
Воно дивиться на мене так. В ручці качанчика тримає, що смоктало. Та вимазане все геть, нещасне. Лише там, де сльози текли, ото й усього, що чистого.
— А зовуть тебе як?
— Танюська, — каже.
— От і добре, Танюшо, — беру я її на руки й лише тоді підводжуся на повен зріст.
__________________
Структура кави
Галі Стефановій та Роману Веретельникові
Небо періщило, що коли він заскочив до кав’ярні «Абзац», побачив: вона порожня.
— Суки, дурять народ, — привіталася Клава словом «суки», — говорили по тілівізору ж, що буде сонце. — Лаяла вона не метеорологів, а відсутність клієнтів.
— Н-д, — відповів Рома, бо йому не геть хотілося продовжувати розмову, яка обов’язково перейде на про Ющенка.
Але сталося навпаки:
— От ти дітіктіви пишеш, — тицьнула Клава в нього філіжанкою кави, — так от напиши лучче, як хтось у нас чашки краде. Бо вже, сука, моє терпіння лопне — я ж не можу ще й за вором услідить, коли тут і так розриваєшся.
— Нє, ну я сірйозно. Хто цього ворюгу вислідить, вік буде в мене кофе безплатно пить.
Вона несподівано вмовкла і очі в неї стали кольору дощу.
«Еге, — не сказав Рома, — як ти вже пообіцяла тому, хто вигадає назву для кав’ярні». Колись вона називалася «дієтичкою», але коли цього гастронома зліквідували, то враз набула безіменності. Рома й став її хрещеним батьком («Абзац»), але шару пив тижні зо три, а потім вона припинилася, щойно повісили вивіску.
— Н-д, — сказав він.
А він поринув в каву і в ті далекі часи, коли ще філіжанки давали під заставу. Обов’язково хтось їх забував на столиках, можна було назбирати, здати і тішитися шарою без ніяких детективних сюжетів. Нескінченна кава — ось ідеал. Бо одного разу він заскочив себе на тому, що почав одягатися в темновохристу одежу, на якій кавові плями були непомітні.
З-за шинквасу пахтіло рідкими звуками, які змагалися з дощовим шарудінням:
— Ну я сірйозно, пісатіль, вилови його, вік тебе буду поїть.
Детективи він писав занадто розумні, як про сюжети в них. Цю справу він називав «гра в метання бісеру». До того ж не хотів перекладати на московську мову. Вдалося притулити двійко по журналах, але прибутку не вистачило й на путню банку «галки». В епоху, коли філіжанка стала дешевша за напій; в країні, яка стала дешевшою за свою державу.
Рома почав стежити. Тут була одна небезпека, аби з людей не подумав хто, що він — сексот. Але, бувши непоганим письменником, він замаскувася за ідею, що визирає собі цікавих персонажів. І, дивна річ, кількох собі підгледів.
Дівчину цю він би не помітив, якби та несподівано не спалахнула подивом — що могла вона там побачити, на столику? Книжки чи чогось вартісного перед нею не було.