Вона дивилася у філіжанку, профіль її, майже пташиний, майже переляканий, ще дужче загострився. Одягнута вона була в щось середнє між ґунею і пончо, що коли взяти рукою чашку, яка викликає того непідробного переляка, то рукав закриває чи не пів-столика. А потім отак полізти в сумочку, скажімо, по цигарку — мить — і філіжанки не стало.
Роман спостерігав, як подив, чи пак переляк поволі зникає з лиця незнайомки. Вона видихала його разом з димом, поволі повертаючись до тями. Хутко озирнулася, встала.
Він рушив слідом. Дівчина не озиралася. Робила це доти, доки не дійшла кутнього будинку на Комінтерна. Роман ще повештався там, зайшов навіть в аптеку, наче цей заклад міг підказати про незнайомку, од якої лишився лише спогад про геть некепські ноги.
Цього разу на ній був светр із широчезними рукавами. Роман украйока споглядав, як дівчина вицмулила каву, а потім спритним рухом перекинула філіжанку; перечекавши, згодом замружилася, одхилила її і почала туди зазирати. Лице її поволі сповнювалося огиди. Вона відштовхнула філіжанку, нервово полізла по цигарку. Кілька разів похапливо затягнулася і, випустивши найгустіше пасмо диму, накрила півстолика.
Яка тут Клава додивиться? Як широкий рукав светра поглинає в димовій завісі філіжанку? Суне руку до сумочки, буцім лише для того, аби вийняти журнал «Археологія»...
Вітерець, легкий, як гріх, квапив її ходу. Лише раз вона зупинилася. Стала під деревом, нервово розщібнула сумочку, видобула звідтам здобич. І знову її личко загострилося од огиди. Вона жбурнула філіжанку в урну й подалася геть.
Роман дбайливо вийняв її, обгорнув хусточкою, аби не пошкодити пальцевих відбитків. Ледве устиг тицьнути її, надтріснуту, до кишені, як побачив, що незнайомка повертається; розминувшися, він став за вітриною аптеки. Звідти чудово було видно розпач у дівчини, яка витрусила чи не всю урну, переконавшися з жахом, що філіжанка вмить зникла. Народ проминав її — кого тепер здивує людина, яка копирсається в смітті? Навіть, якщо в неї гарні ноги? Особливо ліва?
— Н-д, — сказав Роман.
Наступної її акції Роман не волав «Держіть злодія!». А натомість придбав нове число «Археології».
Тепер він сів за той столик, якого полюбляла вона і розгорнув статті. Дівчина сіла навпроти й не здолала проминути поглядом обкладинку.
— Цікавитеся розкопками? — байдуже кинув до незнайомки.
— Ну, — заметушилася поглядом вона. — Я там працюю, в Інституті археології, — надсьорбнула пінку.
— Щаслива людина, — заховав журнала Роман, остерігаючись, щоби розмова не пішла про тонкощі, в яких він нічого не петрав. — Я досліджую архетипи, й тут трапляється чимало цікавих ілюстрацій.
Вона допила і занервувалася, бо перекидати філіжанку треба одразу.
— Вийду покурю, — підвівся він.
Чекати майже не довелося, вона вийшла, притискаючи сумку.
— А яка ваша тема? — не дав утекти.
— Трипільська культура, — очі її пашіли щастям — що вона там такого цікавого побачила в кавовій гущі?
Вони смалили «ватру» й балакали про тих вчених, які намагаються викреслити трипільців зі слов’янського ареалу. Тих, хто поневолював архетипи.
Коли вона записувала його телефон, він помітив у записникові календарика. Одного погляду було досить, аби зафіксувати в ньому скупчення днів, обведених чорнилом — архетипа жіночого місячного циклу. Не треба бути детективом, аби збагнути, що сьогодні саме найзручніша пора для того, щоби його не порушити.
Проводжаючи Галю, вони двічі проминули її будинок. Це тривало й тривало, вони навіть встигли відвідати музей Лесі Українки. Екскурсоводка була в натхненні, й дівчина Галя не змогла приховати сльозу.
— В мене проблема, — сказав він. — Я маю каву не «Крьоніш», не «Сихару», — інтригував він магічними словами, — не «Плацца д’оро» чи «Чібо», а — справжнього «Монарха». Але того, що волокнисто молотий.
— Що значить волокнисто? — підвела каламутні очі Галя.
— Ну, це коли боби рвуться, а не розтираються, виходить геть інша структура кави.
Й Роман видобув з рюкзачка чарівне пуделко. І хоч він був герметичний з геть одкачаним повітрям, ніздрі в неї тіпнулись, неначе од навали аромату.
— Яка структура?
— Продовжна, — провадив він і зробив жеста, наче вирішив заховати принаду. — Не нести ж її до кав’ярні...
— Знаєте, — склала вона рукави светра докупи, — тут поруч є таке місце, словом, я тут недалеко живу.
«Н-д», — майже сказав він здивовано. Не тому, що давно про це знав, а тому, що не сподівався так швидко. Поспішав уперед, вібруючи відчуттями.