— Ого, розбуяла, — охнув він від думки, що рослинність ця саме готується спалахнути квітами. Зиркнув на календаря й заскнів — сьогодні та ніч.
Григорукові стало шкода себе. Бо в забобони він не вірив, але немічно усвідомлював, що потемки таки посуне на ті схили.
Вже на них його охопила докука: ліхтаря він прихопив, це зрозуміло для чого. А от навіщо взяв сумку? Хіба ж щастя таке завбільшки, що туди саме й влізе?
Саме тут йому здалося, що за папороттю щось забіліло. Й ген пропливло.
— Отак, — подумав Григорук, — воно, виходить, не сидить на місці...
Й вимкнув лампочку.
Бо знав: щастя то таке діло, дуже полохливе. Причаївшися добряче, він не помилився — ондо знову білою хмариною нечутно віддалялося воно.
— Чи йти, чи ждать? — трясся Григорук.
Й навприсядки посунув уперед, сам того не постерігши. Доки мало не гухнув на нижню стежку, вчасно учепившися за стеблини.
Щастя закричало.
Григорук здибився й посунув по твердому до нього, воно зойкнуло й притьмом утамувалося.
Його подивував тембр — люди так не кричать: якийсь нутряний звук ішов поза голосовими стулинами. Григорук став на рівні й подався ними далі.
Однак воно оніміло.
А він дерся, дивуючися, що нетрі дедалі вищають, й на мить папороть стала гігантською, наче в мезозої. Це коли він зсунувся у виярок — то трави стали над ним.
Й настав прозір, бо понизу листя було рідше; Григорук вже поволі настановив очі на пітьму й ретельно озирався.
Оно!
Щастя пульсувало, тіпалося онде під парканом. Узрівши його майже поруч, Григорук відстовбурчився, його наче здійняло з канави й він злетів над парості, на льоту зловивши пальцем облатку ліхтарика й тицьнув.
На щасті лежало нещастя, воно зблиснуло пітнявими очима, тетеріючи од променю.
— Стоять! — гаркнув до нього Григорук так, що те підскочило, підхопило штани, й подовжуючи цього руха, перемайнуло через паркан, віддаляючись ген матюками.
Григорук нахилився до того сяючого, що лишилося поземки. Й осліп, бо промінь, упавши на яскраве, біло скаламутив темряву. Однак, перш ніж випалитися, зіниці за мить зафіксували перекинуту дівчину із задертим платтям. Потім він якийсь час не міг бачити її, а лише чути:
— Товаришу міліціонере, чому ви не заарештували його?
Це було сказано крізь їдкі сльози так, що Григорук навіть не образився, що його названо міліціонером.
— Та я не міліціонер, — зітхнув він і здогадався вимкнути світло.
Вмить мовчанку їхню заповнили цвіркуни, які, певно, також цієї ночі шукали тут щастя.
В очах поволі розсоталося, й він зміг розгледіти дівчину, яка за риданнями ніяк не ладна була звестися, доки він не подав руку. Долоня була геть гаряча од сліз.
— То хто ж ви тоді? — крізь конвульсії промовила вона.
— Ідіот, — перший раз за все життя зізнався Григорук, бо більше нагоди не трапилося б. Говорити зараз про квіт папороті було не з руки — бо дівчина тоді могла лякнутися його дужче, аніж ґвалтівника.
— Ішов тут, — брехав далі він, — чую, хтось кличе по допомогу.
— Брешете. Я. Не. Кричала! — нарешті втамувала вона ридання.
— От я й кажу: випадково тут опинився.
Очі знову призвичаїлися до сутінок, так, що ними він бачив: плаття не скрізь біле, а знизу замащене, землею, певно; вона перехопила погляда, лапнула себе там рукою. Й урвала геть, лишивши Григорукові на сім місці лише розпачливого крика.
Якусь мить він стояв, зойкіт відлунювався йому доти в голові, доки та не збагнула, що дівчина побігла нагору. Тобто не в містечко, а туди, де височів декоративний міст. Збудований чи то Потоцьким, чи Радзивіллом, але не це головне. А те, що від часів польської окупації потік під ним давно висох, лишивши неприкрите камінюччя.
Григорук біг, а воно зламами гранилося в його уяві, наддаючи сили ногам.
Вона вже перекинулася через перила була, доки почула половицями, як гупотить Григорук — це лише на дещицю затримало її, доки глянула, але достатньо, аби хлопець уп’явся їй в комір.
Вона несамовито рвонулася, й Григорук збагнув, що плаття недовго триматиме — перечепившись через бильце, він хапнув її під пахву. Вільною рукою хотів закріпитися за кронштейна. Забувши, що в ній є ліхтар — пальці спорхнули, ліхтар також. Григорук відчув, як опирається лише об повітря.
— Ну! Ну! — кричала вона, а він навіть не збагнув, що вона вхопила його за волосся, бо:
хлопець споглядав, як електропромінчик світла линув униз і, перш ніж згаснути, вихопив гостре камінюччя.
— Ідіот! Ідіот! — кричала вона. — Я тебе не вдержу...
Немов плавець, він заборсав ногами, доки не наступив на балку. Потім перечепився за крокву. Потім лише підсадив дівчину нагору. Одхекавшись, виліз і сам.