— Хороший! — кричала вона. — Я кричу, а він не чує! Ти теж вірші пишеш?
—Прозу, — зізнався він.
— А-а, ти вже казав, що ти ідіот, — реготнула вона. — Ти думаєш, легко було тебе держати?
— Не знаю, не пробував, — віджартувався він, і обоє несподівано зайшлися сміхом.
І, щоб вона не боялася його, чого це, мовляв, хлопець поночі никає крутосхилами, він розповів їй про квіт папороті.
Вона зупинилася.
— Так ти теж?
І розповіла таку самісіньку історію.
— Да-а, земля родить, — придивився він до неї пильненько крізь ніч, бруд, піт. — А от цікаво знати, як ти собі уявляла щастя?
— Щастя — це коли визнання. Я, ти розумієш, вірші пишу, пишу, а їх навіть в районку нашу не беруть.
— Вірші хороші? — посерйознішав він.
— Чудові!
— Значить, наша районна газета погана.
Вона знову зупинилася:
— А знайшла, сам бачив, що. Якби я знала, ідіотка...
— Ти не ідіотка, ти ж пишеш не прозу, — вставив він, щоби вона кволо усміхнулася.
Григорук знав, коли він і вона вийдуть під світло, то він упізнає її. Адже в їхньому містечку не так багато людей, яких не друкують у районці.
— Напав, гад, рота затиснув, губи покусав, — облизнулася дівчина.
— Ну, це теж було своєрідне визнання, — бовкнув він.
І жахнувся. Вхопив її за руку.
— Не бійся. Я вже туди не побіжу, — запевнила вона.
Й пальці його відчули, що та каже правду.
Обоє збагнули, що поспішати цієї ночі їм нікуди — спершу знайшли його сумку, потім її портфеля, а далі й ліхтаря. І, ввімкнувши його, узріли з подивом, що й портфель, і сумка однакові за розміром.
__________________
Розділ II. Шизотерапія
Шизотерапія
Іван боявся любові, а особливо кохання.
Бо коли він тиснув на педалі «балериною», женучи велика під гору:
— Таню! — гукав він до неї, яка вже, люта, збігла геть од побачення.
Радіючи, що перехопив її по дорозі, Іван наддав, педаль уломилася. Уломилися й Іванові ядра гучним ударом об раму...
«Чому це, питається, жіночі велосипеди роблять без рам? — Корчився він од думки обабіч свого велосипеду. — Чому в світі таке все несправедливе? Жінкам же байдуже, є та рама чи її нема».
Крізь спалахи болю він краєчком ока таки побачив Тетяну, не так її, як зневагу. Вона ж не могла зазнати подібного болю й тому не розуміла, до чого всі ці кривляння, гримаси. Оці згинання, розгинання навколо велосипеда, наче він і далі намагається їхати під гору, з якої вона давно вже зійшла.
— Ну? Може, ти мені щось скажеш?
Іван лише німо кивав на букетика, якого конвульсія одкинула обік стежки.
— Ну, то встань і подай квіти дамі. Чого ти мовчиш, коли з тобою розмовляють? І покинь корчити пику! — наказала вона.
— Ах, так... Ну, тоді бувай! — кинула вона через плече й подалася з того пагорба, якого Іван так і не подолав.
Тепер кожного разу, йдучи до неї на побачення, Іван замість «здрастуй» зазнавав з її очей удару в пах — рефлекс був такий пекучий, що зустріч перетворювалася на стогони.
— Тобі не цікаво, про що я говорю? — дивувалася Таня. Той кивав очима.
Й виходило на знак ствердження. За другим разом Таня післала його к бісу.
— Повісила чайника! — казала вона, бо пригадувала лише його зігнутого знаком прощання, постать.
«Таня — це прощання», написав він у щоденнику свого першого вірша.
***
Оленка щоразу соромилася роздягатися. Подруги це знали й щоразу після фізкультури не поспішали це робити раніше від неї, дивлячися на її муки.
— Ну, покажи циці, — сміялися вони.
— Дівчатка, в неї ж сократівський лобок, — реготнулася Томка, й Олена сполотніла. Що це може приліпитися на кликуху.
— Не те що в тебе, неандертальський! — встигла перебити вона, й подруги вже вимагали у Томки, аби показала. Та засвітила, і всі покотилися.
Коли вони подалися, Олена нагнулася, аби подивитися, що там у неї є філософського?
«Ну, випинається, — погодилася вона, — але ж Сократ був лисий», — не погоджувалася вона.
Ігор Семенович так її й застукав.
— Загубила щось там? — засміявся педагог несимпатичним голосом. Вона сахнулася в куток, але він, тренований, зловив її за руку. — То не видирайся, не викручуйся. Оце ти загубила? — він поліз до спортивних штанів своїх і видобув із задньої кишеньки ганчірочку, таку, наче брудного носовичка. Він струснув її перед її носом, і постали досить немодні дівочі трусики.