— Це все випив я, — хотів її заспокоїти. — 3 горя, що піонерів не стало.
Зваживши на те, що вона, певно, виросла й не встигла серед них побувати.
— А-а, — сказала вона, так само повільно, як пила вино, бо хто пробував хильнути шампанське з пляшки, чудово знає, що інакше й не вийде. Дуже добре після нього йдуть печені грушки.
— Працюєте тут?
— Еге, русалкою, на Камінь-озері.
На доказ своїх слів вона взяла рибну гілляку, вломила щучку, почала жувати; я подав їй солі, справа пішла жвавіше.
— То ви художник? — сказала привітніше.
— Хіба не видно? — одвертав я бланжа. — От ви русалка, і це одразу кожен скаже.
— Еге? Як я без хвоста?
— Так не всі вони з хвостом.
— Ви звідкіль знаєте?
— Я ого скільки їх перемалював. — Майже не збрехав я, бо побачив на уламках гіпсових піонерів чудову композицію — русалка, яка підіймає тут стяг.
— А мене намалюєте? — читала вона думки. Може, од «напівсолодкого»?
— Ні. Незручно.
— Чому? — здивувалась вона.
— Бо русалок малюють голими, а ви оно одягнута. Я ж не можу такого просити.
— Щоб що? Щоб розляглась? — сказала вона й хутко почала розв’язувати бікіні. — Ну ви ж, художники, тільки й звикли, що малювати таке, голе.
Вузлики, мокрі, не піддавалися. їй би не треба й позувати — закарбувалася вмить уся, і в купальнику краще, аніж без. Хоч вона, побачивши мій переляк, припинила смикати поворозочки. Дивно, але наш брат багато перемалював натурниць, але тут була не студія, а навпаки, і яких зусиль я не докладав, а почервоніти не стримався, скрізь, де не було одежі.
Композиція інакшилася. Її тепер прикрашав дурнуватий вираз на обличчі художника, особливо зважити на дві вербові гілки в його руках — одна з дичками, друга з рибками; та ще на роззявленого рота, який засвідчував цілковите незнання сільського життя.
Вона зареготалася, точнісінько так, як сміються русалки, і за мить знову спритно зав’язалася у своє бікіні. Я подивився, куди б покласти «урожай», але окрім вогнища, нікуди було, тому що дівчина сиділа на лавці, заширокій, як про неї одну, вона взялася мені допомогти і наші пальці зіткнулись.
Такої мізансцени для картини було забагато — годилося і для добрячого кліпу: одна в купальнику, другий у джинсах, тримають кущики з рибками, грушками і танцюють навколо згарища. Що поволі кружляємо, ми помітили лише за третім колом. Лише одного не міг збагнути, чи це вона зачарувала, чи це я. Бо очі були впритул, мокре волосся торкалось і не могло охолодити. Стримуючи уяву, не зморгнеш, та й не хочеться, бо очі дбайливі, уважні, дивись-не-надивишся, будь ти художник, будь ти й столичний, а лише зараз бачиш себе чужими очима, бо вони завертаються колом так, що сам стоїш, а все навколо обернулось, та ще дві гілки рясні непорушні, та дві руки, та пальці, які не наважуються одпустити це, кінчиками тримають кружляння, та ноги самі шукають ступити-не-спіткнуться, обертають, поринаючи з сонця в дим, з віт у мокрі коси, хвилясті, зблискуючи міріадами, і вії іскристі, одсвічують з очей, замирених, занурених у себе і в тебе водночас. Тамуючи автентичність, збагнеш, що ти, одягнений, відчуваєш себе в бікіні більшою мірою, ніж вона. Доки не здогадався надкусити грушку. Потім вона, щоб дивитися на тебе крізь гілку, крізь грушки, потім крізь щучки, провести тебе ними по обличчю, вигадуючи нового ритуалу.
«Треба було гриби на гілці пекти, — пошкодував я про вчорашню страву, — букет з грибів дуже би пасував зараз».
Тим часом грушевого вона поклала мені за спину, галузки лоскотали, я відчув, як біль звідти зник. Обійняти її щучками я не наважувався — були занадто кулінарними. Вона розуміла це і тому надкусила одну, доволі звабно, двозначно, бо й мені довелося також.
— Танок триває, — проспівав я крізь рибку, — доки весь не з’їдається.
— Ви не художник, поет, — нагородила вона мене, і я почав думати, що непогано б отак почати одну рибку з двох кінців і поцілуватися нарешті, ь цьому було б щось французьке. Чи індійське, бо французи щучок не їдять, лише жабок.
Вона одкинула мої думки разом з шашликами, я утулився губами в щоку. Перший поцілунок був неприступний. Коли я взяв її за стан, то відчув, що він надто теплий і сухий.
Бікіні чудове тим, що сохне швидше, аніж волосся, навіть розкидане по квадратній глиці, таке ліжко, зроблене гілками навхрест, надто нагадує ритуального вогнища; де кучері її чіплялися, робили безпомічною, тобто давали мені свободи більшої, як у всіх вихованців, що протовклися тут за всю радянську історію, де з нас не вийшло таємних піонервожатих, а також наявних: «вожатий, вожатий, подай піонера Марусю», — лунали звідтам їхні занедбані голоси з минулого життя, тому що пестощі наші різнилися, сільські з міськими, ми й не поспішали їх спільнити, бо навколо відпустка, і навіть русальчина впертість до зайшлих людей, якою б тривалою вона не була, а матиме свій кінець, бо часу було більше, аніж зусиль опиратися.