— Хетською, — збрехав я, київським голосом. Тобто майже не збрехав, а глибше всунувся туди, в сторінку.
Хоч вона й не куток. Як би не була густо писаною, читати зась — які вони тісні, ці книжки.
Ти весь час думаєш про знайомство, що воно ось-ось буде, поза тобою, тобто не ти його почнеш. І от ти спершу лютишся, що відбувається не так. Ні, не тоді, тобто не саме зараз. Або: не там; словом, є багато причин.
Я хотів казати, але відчув, що артикуляція вийде за межі міміки.
Дівчина, певно, була гарною. Бо сказала:
— Хетською? Десь я про таку чула.
Вона ще питала, а в мене вже не лишалось настрою, на мене зійшла заклопотаність замість зовнішнього одягу. Що дозволило навіть не відповідати — сидів, уперто їдучи. Хотів часу підготуватися до самого себе. «По-перше, в трамваї, по-друге, чому не я почав, по-третє...» — але нічого не линуло в голову.
Я лякнувся нею: дівчина пішла? І зиркнув, сахнувся, бо упритул. Побачив два ока. Різного кольору? Чи так падало освітлення, не спостеріг, бо ще швидше втупився в книжку.
— Хетською... — сказала вона.
«От йолоп, ну чому, чому не одягнув сьогодні пальто, всі вже куртки не носять, один я, ідіот, на цілий трамвай, — щосили думав я у відповідь, — це ж осінь, яка це осінь, якщо це зима», — намагався пригадати календар. Потім талон — доки не знайшов, тицьнув їй, не глядячи, вона передала на компостер. Я застромив його глибше в куртку, тому, що вона торкнулася тої папірчинки. Двічі. Дірочки в ній — що вони означали, яка це писемність?
«Ні, там знаки сузір’я», — хотів думати я, коли відчув, що це не так.
Бо вона зникла, от встала і вийшла — доки відводив погляд, вона зробила це.
«Тричі! Тричі вона зверталася до тебе», — лаяв я себе матюками, довшими за маршрут хоча б і «першого» трамваю.
Я проминув свою зупинку. Чому? Це неймовірно, але мені дуже вірилося, що вона зайде ще раз... Я б їй розповів усе, що знаю про хетську мову, не кажучи вже про українську.
Не лише голос її лишився, за ним було багато чого, я крізь звуки бачив її всю. Бо очі. Одне і друге. А все постає одразу, як на папері, так, що я проклинав і хетів, і укрів, за те, що вони споріднені. Кілька місяців лаяв, але слів однаково було більше, аніж часу; думав, що минеться. А тут прийшла весна.
Вона пахтіла нафталіном, себто одежею, яку пасажири повиймали зі сховок. Не трамваї ж ним на зимовий сезон пересипають? Що навіть рух не ладен видмухнути з салону. їхали слова; витягнуті з зимових шаф, іноді вони вгавали, це коли було чути коліс — я відчував автоматичний стан. Трамваю, який ніколи не їде назад, назад, назад, туди, до Тієї зупинки.
— ... скільки можна спрашувать? Проїзд оплачен?
Троє контролерів дивилися на мене компостером.
— Ну?
Так, неначе він візьме і вийметься з нікуди, талон. Одсунувшись од них, я лапнув кишені, гадаючи, доки лапатиму, щось зміниться в трамваї — але все стояло, хоч він і рухався, особливо контролери, бо вони тут працюють, а я катаюсь. Вони також були рентгенівськими апаратами.
«Звідкіля ж у хетника квиток?»
Із внутрішньої кишені раптом витягнув зім’ятого, як я, талон, такого ж несподіваного, що втупився в нього, гадаючи, звідкіля він узявся, з дірочками, ті стояли колом, як Стоунхендж, який також не міг виникнуть із кишені.
Контролери довго вивчали його, просвічуючи, рахували дірочки, ті сяяли зоряним маршрутом, переходячи з одних рук контролерових до інших — зоряна карта, крапинкове сяйво перебігало ними; але не мною, надто .безбілетне в мене було обличчя, особливо лице на ньому.
— Годиться, — невдоволено повернув мені крайній, передаючи мені в долоню зодіака.
І тут дійшло: це той само трамвай, що і півроку тому, з тими само компостерами — з тією ж курткою, яку я знов одягнув після зими.
Я озирнувся на стократ омріяні ті два крісла в кутку. Однак там сиділа не Вона, а якась надзвичайно інша тітка. І слава Богу, що не я поруч, а солдатик, соромливий, бо острижений так, що шарілася навіть потилиця в ньому, додаючи салонові весни.
Біля дверей. Стояла вона. Збоку, що я зміг, нарешті з відстані упізнати раніше, аніж озирнув, тобто устиг побачити лиш два ока, які різнокольорово озирали мене, хто щойно мало не повірив у щастя — постава така, як і звучання колишніх тих трьох фраз, ніякої розбіжності, звісно, не було. Це тому, що я не встигав злякатись, оддавши увесь страх контролерам.
Вона стояла такою ж небаченою.
— То ви, виходить, теж цікавитеся хетською? — вимовив я, слава Богу, стократ завченою фразою. А не якоюсь іншою.
— Звісна річ, хетською, а якою ж іще? — відповіла тисячократ завчено вона.