Вмить сміх ущух. Так, що Іван зумів лапнути себе обіруч за лице й не побачити бодай пальців — так рясно кров зросила їх, він ошелешено озирнувся — і довкіл сахнувся нареченого.
— Оттак, еге? — зірвалося в нього, а руки вже полізли кишенями, видобути свідоцтво про одруження, порвати його на клаптики й жбурнути під ноги молодій. Та зробила крок до нього, але переступити шматочки ті не змогла.
Автобус утік.
Іван повернувся. До зупинки двадцятого тролейбусу і побачив його там. Умить кинувся й тут пасажири злякано-здивовано поступилися місцем.
Вона не помітила, коли перейшла українського кордона. Певно, це відбулося уночі. Закаблуки її стерлися до половини і йти стало легше. Її дивувало, як усі зирять на неї, наче упізнають. Тоді вона утирала щасну сльозу:
— Звісно, знають. Я ж удома.
І йшла, не маючи бодай компасу, але й разу не схибила на манівці.
Ненароком він зиркнув за вікно тролейбусу і крізь патьоки крові побачив: увесь весільний кортеж мчить на весільних авто слідом, махаючи, лякаючи водія. Ескортуючі подолали весь маршрут до кінця, й там він утік. Водій. А Івана вийняли, зодеколонили, привезли до ЗАГСУ й за блат та гроші виписали нового посвідчення.
— Он воно що, — промимрив він, бо благав лише про швидшого кінця.
Жоден наречений не осягнув слова «гірко». Лише один спізнав, що це таке. Це був Іван. Розколотими губами він тулився до нареченої, а відчував смак власної крові, густішої за ароматизовану помаду, до смаку якої несподівано додалося те, що було-таки гірким: сльози.
Бо крізь них він побачив на порозі ресторану її. У запилюженому, пошарпаному плащику стояла красуня. Ні туфлі без закаблуків, ні обвітреність шкіри, ні синці на руках і на литках — ніщо не змогло переконати швейцара. Що він отетеріло пропустив її й вона увійшла перед очі Івана, дійшовши його.
__________________
Решта
Анатолію Дяченкові
Я щосили контролювала свій голос. Аякже: річниця смерті Нінчиної матері, а гроші Нінка не повертає. Двосотку як позичила на похорон, так і тю-тю.
— Може, тобі маму назад викопать? — вперла вона в мене очі, коли я була їй нагадала, що місяць — минувся.
Вся її рідня також на мене дивиться, наче я теж родичка, а грошики вимагаю. Коли це ми породичались? Я, загалом, гроші складала на ремонт; і так тяжко було ту копійку втримати, й не купити собі, наприклад, сумочку. А тепер вийшло — замість сумочки труну.
Підбираючи інтонації, я проголосила тоста за покійницю, яку, практично, не знала; родичі підібрали губи, а Нінка удала сльозу.
Словом, на зупинку я спізнилася, тобто на трамвай. Це все кляті черевики — від тих часів, коли такі ще носили, вони катували мене висотою. Та ці ноги — задовгі для таких каблуків — тому вони одна об одну плуталися. Бо або Нінка чогось намішала, або я. Не лишатися ж у чужих людей ночувать? Там же Сірий, хоч він і рудий, тобто Сірьога; весь час підливав, доки не завів у ванну; там навколо в людей горе, а він труси знімає. Хоче за свою сестру двосотку одробить, сопе так, щоби останнє омріяне бажання одбити; я труси не пускала, тоді він знову за столом почав підливати, доки я не покинула протестувати, щоб він не мішав. Чого він там наколотив?
Я знову злетіла з ратиць. Тобто з каблуків. Чим незручні довгі ноги, то це з них падати — з коротких, а особливо кривих, було б не так високо. Дивно, я вже не йшла, я стояла на зупинці і та раптом перекинулася, й стала боком. Я не дурна, я знаю, що все це навпаки і тому взялася за трубу з табличкою й підвелася паралельно до неї, аж доки все не вирівнялося.
Тут під’їхав він.
— Куди їдем?
— Не туди, — відповіла я, тобто почула, як я відповідаю, це дуже смішно, чути, як ти збоку щось говориш таке, і самій треба слухати, щоб розуміти.
— Само собою, — також засміявся він і виліз із «таврії». — Я в географічному значенні адреси.
«Чи він вмазаний? Такі слова котить», — подумала я раніше, аніж збагнула, що це я говорю вголос.
— Я тверезий, — сказав він а потім виправдався: — Я ж за рульом.
— За кермом, — виправила я, бо чувак такий класний, а слів правильних не знає.
Сказала я ротом, замість подумати.
— Ти теж класна, аж занадто, — подумав також вголос він. — Де ти набралась?
— На похороні, на похороні поминок, — раптом заплакала я, але не за Нінчиною мамою, а за своєю двосоткою. Гадина, такі роковини влаштувала, краще б мені борг віддала; я заплакала ще гірше.