Тося одно пойняла, що поки Петя не виговориться, нічого не буде. А потім ще сигарета. Та дай, Боже, щоб одна. А бувало, що й дві — одна довша за іншу. Тому Тося одкрила якоширше очі, щоб не закрилися.
— Ти ж пойми, що тут балакали ті, які ту літературу знають. От ніхто її не зна, лише оці, з конференції. Мені часто приходиться саме таких записувать, і ти повіриш сам потроху вже розумію, що тут і до чого. Я б вуже й сам міг кому хоч розказати про ті чудеса, що тут вони наумнічали. Бо, як сказав їхній Льонька, цяя література приречена до вузького кодла. Тобто для нас з тобою, Тосю. Не віре! Я кажу, що й ми з тобою (шо, ні?) із найвужчого кола, Тосю. Хоч тая література вже не видається, но почалася вона в сімидесятих роках, коли її тоже не видавали.
Далі говорила одна женщина по-писаному. Вона сказонула, що література поділяється на київсько-житомирську, галицько-станіславську і наталко-білоцерківську. Поетому ціїй літературі усі довіряють а-прі-о-рі.
— Як? — Тося ще дужче округлилася очима.
— Ну, це як ми з тобою, безо всяких задніх мислів. Далі та женщина почала говорить про одну книжку, яку таки напечатали і їй це ни понаравилося. Бо вона була про секс. Та не смикай за нього! Бо вони, ці секси, бувають разні, особино український. Бо він без-сел-лер.
Тута з ней не всі согласилися, особинно одна Соломія, бо вона виступала без бомажки. Й хвалила секс і ту книжку. Бо вона її читала, ти не повєриш, Тосю, ще до того, як її написано було. Ну де ти таке ішо почуєш? Це тіко в нас таке бува.
— Це ти загнув, — одігнула Тося.
— Я отвічаю! Як літературу ни пичатають, а всі її знають, в усьом мірі, то як це? То її можна знать, ще до того, як вона й написана, невже ни понятно?
Тося кивнула, що так. Бо цей як почне спорить, то тоді буде три сигарети. Повівся чоловік! Хоч би музику яку писав, але відколи він засів тут, то вирішив, що він єдиний, хто чує «тайнознанія». А так — непоганий хлопець. Особливо — мужчина. Ну чому їм кожного разу треба спершу вибалакатися?
«От нам, жінкам, треба обов’язково вибалакатися вже потім, це ясно. А цим усе до, до, до», — подумала вона, а сказала:
— Ти ни одвлікайся.
— Я отак їх послухаю-послухаю, вже й сам починаю розбирацьця: оно Соломія сказала, що Пашковський уже скинув свої кирзові сапоги навсігда. І що це урон для всієї літератури, бо він почне писати вже не про них. І тому в літературі глибокої новизни ще не сталося. Бо од часів Котляревського ще нової «Енеїди» шче ніхто не видумав. Хоч в кирзяках, хоч без них. І тому ця література, тут я на бомажки собі записав: «конфисіонально інтроспективна». Це, як ти, Тосю.
— Що? — підскочила б та, якби не боялася зачепити тут якого штекера. Й сіла, бо знала, як любить Петько вкручувати такі слівця, які незрозумілі — аби лише їй не приліпив такого, одного з них, назавжди. Тому Тося й явила цілковиту байдужість, а натомість поклала руку Петрові на коліно.
— «Розінтелігенчення літератури!» — переможно читав далі з папірця той, — це там у них якийсь чувак сказав про Гончаря, і йому за це не дали Шевченківську премію. Й правильно не дали, бо Гончаря не трож.
Тося Гончара знала. Бо тоді ж була війна і в людей вже нічого не було, а лише краса вірності. Вона б пригадала свої ще шкільні твори про це, але Петя не дав:
— Потім підняли вони одного амириканця. Той сказав страшну річ, що союз пісатілів уже перестав бути міністерством літератури. Бо кабінет Римарука набагато меньчий, аніж тувалєт у якогось би нового руського. І правильно сказав, бо давно вже пора позменшувати цим гадам тувалєти!
Тося не втрималася й озирнулася тіснотою будки. Добре, що це не туалет і не кабінет, і вона посунула долоньку вище, з надією, що скоро Петько вибалакається:
— Тоді виліз один їх пісатєль і заявив, що українська література ще давно робила такі тіпи її, яких ніде, окроми неї, ни було. Але його перебив тут один такий, нєрвинний, і вони зчепилися. Доки хтось нєрвинного не обізвав провокатором, чи то він сам себе обізвав? Ни важно, бо то в них шуткі такі. Тут, Тосю, вокруг літератури такого цікавого много, що вона сама вже по собі й ни інтірєсна така, як то, шо про неї думають.
— А ти не боїсся, — Тося на мить одняла руку, — що вони обідятьця на тебе, шо ти їх пишеш на магнітофона? І щось тобі за це здєлають?
— Хто? — реготнув Петро. — Оці балакуни? Та шо вони мені можуть здєлать? Та вони мені должні благодарить, шо я хоч на пльонки їх фіксірую. Може, щось од них та й останицьця благодаря міні. Це коли пишеш яких бариг, то тоді опасно. Як узнають, то можуть і пльонку спалить, і балду одбить, як доберуться. Бо ти там у них щось почув. До такого, правда, шше ні разу не доходило... А ці? Та вони мухи ни обідять, вони навіть між собою погризтися як слід ни можуть. Бо вони боятьця: їхнюю літературу вже зліквідірували, а разговори про неї — ще ні.