Тося знала, що Петро хоробрий, і знала, що він любить, коли йому про це нагадують. А шо ж іще мужчині треба? От лише оці балачки... Хоча з іншого боку — скільки їх таких, мужичків, що ти з них і слова не витягнеш? Або ці, ще гірші — які лише про футбол та про футбол, хоч бери й сама в тренери записуйся. То, якщо розібратися, їй з Петром повезло: що вони працюють в одній організації. Яка, слава Богу, має такі тихі закапелочки, де й під час робочого дня можна нормально побалакати. Воно глянь, а вже й зміна кінчилася, вже й час додому йти. Зручно! І вона посунула долоньку вище, але Петро не відчув:
— Тоді виступив Кулик, якого вже вигнали з газети. Ти знаєш, що він сказав? Що наша література тоді вийде на мировий уровинь, лише коли вона відмовиться від самої себе, тобто, як він сказав, від про-він-цій-ності. Це він намікав на щось, но тут почала виступати одна дама, якої всі бояться, навіть вона сама. Бо я вже колись її писав, то вона нападає на всіх, даже на те іздатільство, де сама робе. Воно її за це й держе. Харчучка! Во як її зовуть, і вона обхарькать може любі ніспровіржімі авторитети, навіть ті, які в кирзових чоботях. Вона пожалілася, що зараз робиться все так, щоби усі нелюдські діла ставали для нас нормою. А людські — навпаки, ставали наче нинормальні. Це вона, навєрно, в очередях наслухалася. Бо призивала усіх там присущих писати про літературу мовою цих же очередей.
— Да, з цим важко ни согласицця, — муркнула Тося і посунула пальцями вище.
— Потом говорив Римарук, але не про тувалєти й кабінети, а про то, що хоч література й ни пичатаєцьця, однак її треба за це ву ще більшій мірі обсмислювати.
— Ну да, — посунулася ще Тося.
— Стой! Бо тут почала говорити ота писатільніца, яка воспєла секс. Як же її? За... За... їй-богу, як же її? Забужка! Но чомусь говорила не про секса, а наоборот. Що нимає масиву літератури, а що вона розбита на окремі такі камери, які навіть між собою не перестукуютьця. Я ни поняв: коли це вже їх по камерах розсадили, адже ще ж не було такой команди? І ще про те казала, що кожна така кучка вважає себе могучою.
— Це вона знову про туалети? — Тосю заціпило. Бо коли вона почула про секс, то одразу вирішила, що вже недалеко лишилося. Бо, слава Богу, Петя не поставив бутилку, а вона б ще далі одтягла ту мить. Яка може й не настати, бо робочий день все-таки не обмежений.
— А що ж вона хотіла? Канєшно ж — кучки. Жити в страні, де призидентом Кучма, то як же ж без кучок? Всі ждали, що вона розкаже ще щось. Може, про продолженіє свого роману...
Про секс? — задихала Тося.
— Но вона так і ни сказала, — одсунувся б Петро, але було нікуди. — Бо далі виступав той Леонід Фінбер, який позбирав їх тут усіх. Що даже прилічного фуршета їм ни пообіцяв. Но зато дуже недоволін був Шевченківською премійою, а требував, щоб іще зробить премій. Отут би я йому сказав!
Тося зіщулилася. Вона відчула, що, власне, уся Петрова промова й зводилася до цього моменту: що би він міг сказати усім тим розумникам.
— Я би їм сказав так: ви нашу організацію не любите. А, мєжду прочім, якби вона в часи Шевченка тоже могла усе записувать на магнітофони, то, може, ви б нам ще спасіба сказали за те, що єдино ми завпєчатліли його голос і донесли його до потомков!
І Петро з погордою повернувся до магнітофонів, який кожен поволі котив свої бобіни, намотуючи на них те, що зветься історією. Адже кожен з них шнурочками тягнувся саме до тих місць, де вона робилася.
— Ти бач, — говорив він, — їм наша організація не наравицьця. А хто ж, як не ми, видає найінтірєсніші газети? Видає й буде видавати шче луччі. Ще луччі од їхньой такой літератури, яку вже ніхто видавати ни буде. То нихай спасібо скажуть, що наші газети виходять їхньой мовой!
Тося зиркнула кутками й охолола:
«А що, коли мікрофони стоять і в цій будці?»
Але потім заспокоїлася думкою, що нехай! Адже все можна тут робити тихо — не обов’язково ж сопіти та верещати? Як це роблять усі ті, хто не чує за собою мікрофона.
— Чуєш, Петю, а оці мікрофони, — хотіла запитати вона його в лоба, але передумала. І: — чуєш, а хто на ту конференцію мікрофони тягнув?
— А ніхто й не тягнув. Тепер там Академія, а раньте було що?
— Що?
— Раньше, Тосю, там було політучіліще. То як ти думаєш, мог їхній актовий зал бути без нашово мікрофона? Якщо там навіть в тувалєтах вони є?
Тося почала сміятися. Незважаючи на те, що службовий цей день безповоротно минався, а їй ще треба було магазинами пробігтися. Ех, Петю, Петю...