— Мєжду прочім, — казав той, — ті гувалєти в політучилки набагато більші, чим кабінети в їхньой літературі.
Тося зітхнула.
— Так, — погодилася вона. — Тувалєти лишаються ті самі, мікрофони лишаютьця ті самі, й ми тоже лишаємося ті самі!
Петро здивовано звів до неї брови. Він зрадів, що Тоська так уважно слухала його й, бач, не марно.
— Й література лишається тою самою, — додав він.
__________________
Маленький
(Есей із серіалу «Колоніальні апокрифи»)
Едвардові Родзянському
Це відкриття, розумієте ви? Відкриття, бо Пушкін ніколи не був педерастом. А що вони з ним зробили за це? Та ніхто в світі не здогадується навіть, яка це потужна міжнародна сила: привчені жити в постійній конспірації, вони накопичили стільки підпільних організацій в кожному місті; та в кожному селі, в кожній військовій частині, в кожному інституті, будь він навіть секретним. Бо вони ще секретніші. Це саме такі таємниці, про які ми лише здогадуємося, про рушійні сили. Багато хто посилається на Божу волю.
Пушкін перший повстав проти цього; між іншим, це вперше на папері засвідчив саме він; моносексуал, лише він здатен був утнути:
«Євген Онєгін».
Де «ген», родова ознака, є зворотньою алітерацією до слова «нєг», тобто «сластолюбець». Але тут йдеться не про нюанси філології, а про речі ще потаємніші, аніж творчість. Поет пише листа фон Геккерену, данському послу, де звинувачує того в причетності до світового гомосексуалізму. Геккерен тут же посилає свого торгпреда, убивцю, Дантеса, аби Поет вмовкнув навіки. Для чого б ще пасивний педераст Дантес утирався в довіру до сім’ї Пушкіних і одружувався — а це найстрашніше для гома — із рідною сестрою Гончарової? Ясно, аби наблизитися до своєї жертви на відстань пострілу. Лист Пушкіна до Геккерена тисячі разів перевидавався, але. Світова підерія має таку страшну силу впливу, що ще й досі кожен школяр вважає, що дантесового пістоля наставляв на мету... цар. Який зроду не був підаром, ні бодай бісексуалом; постріл пролунав, але ще швидше світова думка навернулася на ідею, що винуватий царат.
Саме тут криється таємниця падіння дому Романових, яких уже тоді прокляли педерасти й чекали лише слушного часу, щоби поквитатися за це.
— До Лондона заслано сексуально-крамольного Юсупова! — зраділи вони; оточили увагою й про всяк випадок збочили графа; тримаючи його, наче козирного валета, в прикупі; аби слушної миті він вислизнув із колоди карт на історичний кін, на якому вже Росія могутньо ставала на ноги. Кому це потрібно було із провідних країн світу, які ще на ноги не стали? Особливо стурбувалися підерали, які люто ненавиділи одну шосту суші за тверду мораль, яка базувалася на «домострої». (До речі, нам, русинам, чия мораль тримається на козацькому кодексі честі, де за мужолозство вирок був один — смертна кара, — нам треба в перехідний цей теперішній період бути дуже обережними, бо ми саме стаємо на ті ноги, на які свого часу не змогла стати Росія).
... А тим часом у Києві ставиться зовсім інший ганебний спектакль: в Михайлівському золотоверхому монастиреві архимандрит всія Расєї Іліодор поставив рубати дрова кого? Гришку Распутіна. Знаючи найкраще, що туди прибули інкогніто помолитися дружина царя. Гришка рубав дрова лише за умовним сигналом Іліодора, цей лунав лише тоді, коли «прочанка» йшла з молільні до трапезної. Тоді-то «старець» оголював торса й картинно цюкав колоду. Статуру він мав надто показну, адже був до цього хлистом і батогами сам собі вдосконалив її до завершеного рельєфу. Жінка, яка саме постувала, не могла не помітити персонажа. Який, наче випадково, саме цюняв під дровітню.
— Це є хьто такій? — зіграла в цариці німецька нерозбуджена кров.
— То є чудотворець, — улесливо прошепотів Іліодор.
Жінка з першого погляду помітила, що піп не бреше.
Ех, Києве, Києве... Золотоверхий ти наш. (Був би ти золотоверхішим воістину, якби масоно-московські орди не вивезли до Ленінграда перед тим усі твої мозаїки віковічні до Музєя русскаго іскусства, де всенький просвіщенний захід милується тепер ними, як виявом москальського духу. Лише зараз ті стіни підвелися од страшних вибухів. Стіни, окроплені Грицьком Розпустіним за умовними наказами Іліодора, який, хитро знаючи схильність цариць до містики, наказував являти її щоразу, коли богомілки рушали на обід. Ех, Києве, Києве...)
Словом, престол зацікавився Гришкою, аж так, що той переселився до інших золотоверхих споруд, до Пітера, якого вже тоді слід було переіменувати на Ленінграда, бо саме туди перемістилося кубло потаємних світових інтриганів, які робили усе, щоби переінакшити світову історію. А заразом і мораль, і, нарешті, легалізуватися разом зі своїми збоченницькими викрутасами. А тоді вони ще сиділи там нишком, аби повалити Миколу II-го; й, ліквідувавши царата, безборонно могли перевалити на нього провину за смерть Пушкіна.