Та повільно розгорнула до мене свою красу, яка не могла належати означеній касті. Що я змушена була зрозуміти — вона мистецтвознавчиня, тобто консультант — навіть не стала казати «ні».
— Це кіннозаводчик, — пояснила вона.
— Хто? — подумала я чомусь про кіномистецтво.
— Коней вирощує, — розтлумачила вона.
Тобто правди не сказала.
Він почав сам говорити голосно й погано, як це роблять усі іноземці, хто англійцями не є, доки я збагнула, що це не англійською, і зрозуміла, що його зовуть Роберто, але він не є італійцем, а справжній швейцарець за національністю. І що він має великий кінний завод, з чого й живе. І, видать, непогано, що його тут ескортують у чорних лімузинах, і я тоді подумала, чи не з тих він відвідувачів, як один канадець, гордий з того, що мандрував Києвом самотужки, прочитав вивіску нашого музею, завітав, і довго вимагав, чому він, фахівець лісового господарства, не бачить нічого тут про дуби та сосни, бодай про берези. Нас канадійцями не здивуєш тепер, бо доки виявилося, що він прочитав кирилицею вивіску самотужки: «музей: лєси України». Доки йому втовкмачили, після чого він охоче оглянув меблі, похвалив деревину і здимів.
Тепер же я щосили думала, як скомпонувати лекцію «Коні та творчість Лесі Українки», працівник міністерства «іноземних» справ здимів разом з лімузином.
Я почала розповідати гостеві про геніальну Поетку, доки він не осягнув, що це я роблю англійською; певно, для нього це звучало так само, як для мене японський горловий спів. Роберто страшенно зрадів і вперше посміхнувся; я зазначила, що його лице дуже пасує до розведення коней. Радів він разів три і це мене непокоїло найбільше, тому, що я боялася таких, адже часто до нас приїздять ті, які щось хочуть в музея купити, і, на біду, їм щоразу важче відмовити — бо тут є один такий, який щороку прибуває до Музея-Просто-Неба і щоразу пропонує за нього вищу ціну — за весь музей оптом. Мене дивувало, чому він за ці скажені гроші не замовить у нас іще один такий самий — ні, йому треба саме того, що вже стоїть — розбери його, вивези до нього на батьківщину, бо там у них стоять аналогічні музеї, лише зроблені з пластмаси. Біда наша в тому, що вона в них набагато дорожча, аніж у нас автентика.
Словом, ми розійшлися залами, це коли я збагнула, що він моїх слів не чує, і не тому, що вони англійські, а тому, що його погляд настирно вишукував щось таке, чого він щосили не показував назовні. Юна супутниця зацікавилася побутовими речами, вони саме почали входити в моду, тобто ніколи з неї не виходили.
Крізь дві зали я спостерігала, як він допадається до фотографій.
«Певно, вишукує коняку, специфічно подільську або ж волинську».
Справжній музей складається з незримих зображень, і я одразу збагнула, що Роберто знає про це, хоча вперто ховається за коні, які розмножує. Тобто осягнула, що він розуміється не лише на тому, що його годує — що для іноземців взагалі не характерно, принаймні для тих, хто подорожує туристично теренами колишнього СРСР. Це те специфічне відчуття, притаманне справжнім весталкам, які безомильно відчувають, що відвідувач прийшов сюди не просто вирячитись, а по щось інше, що, власне, й складає сутність храму. Бо суть віри лежить за межами відповідних закладів і навіть службовців, не кажучи вже про експозицію — її, суть, можна прочитати лише в очах деяких наукових працівників, яку вони щосили ховають від одвідувачів, доки не зіткнуться серед них з таким самим поглядом. Шанобливість! Ось що засяяло в його очах, що зрідка виникає серед звичайних відвідувачів.
Роберто також свого погляда не виявляв, тобто беріг його для чогось іншого, аби показувати; дуже часто в його зіницях висвічувалися квадрати фотозображень, це коли траплялися проти світла, щоразу вони більшали, і я, колишня науковиця, яка могла й провести екскурсію, хоча працювала зараз доглядачкою — почала непокоїтися, аби він чогось не учворив. Як буває у них за кордоном, коли якийсь ідіот кидається на Мону Лізу з банкою кислоти, або, навпаки, зі скальпелем, — якийсь Роберто став незвичайний, як кожна людина, що неомильно відчуває: «ще трохи, і я вполюю сам не знаю, що». Досвідчена «весталка» непомильно помітить це, ні, не за очами, а за певною розкоординацією рухів, яких сконтролювати відвідувач не здатен, бо вважає, що вони належать йому. Опорою для зору йому прислужилося піаніно, він буквально до нього прикипів.
Тому я відсунула червону стрічку від фамільного музичного інструменту і приязно кивнула, одкинувши кришку. Пальці його мимоволі видовжилися до клавішів, грати він не вмів, а видобув звідти знакомитого «Собачого вальса»; і раптом гірко заридав, сльози нестримно текли й лякали, передовсім його юну супутницю, а потім вже мене, бо могли змочити поліровану деревину експоната.