— Не плач, усі там будемо, — взяв він мене за лікоть. Так, щоб пожаліти. Однак я відчула: якщо він мене ще тричі так возьме, то я протверезію. Або навпаки — але дотик у нього був не такий, як. Як, наприклад, у Сірьоги. Не могла ж я тут пояснювати, що збирала гроші на ремонт. Бо оно вже в ванну не можна зайти, не те, що туди когось пустити — і вже майже назбирала на ванну, як тут ця смерть чужа мене підкосила, так, що тепер все спочатку збирай. А миючись, бійся залити сусідів, як було вже тричі — тільки розслабилася, і давай, іди роби ремонт тепер чужим людям, бо вони юристи.
Тому я заплакала ще дужче.
— Юристи, ясно? Вони тебе по судах затаскають за якісь двісті літрів води. Причому твоєї води, а не їхньої, — намагалася я хоч що-небуть втовкти йому, такому нічному, тобто темному, який нічого не розуміє тут, а їздить собі тут, де хоче, а ти стій тут, як дурепа, тому що ти тут хочеш стояти.
— Давайте я вас підвезу.
— А ми вже на «ви»? — обурилась я. Підходить тут кожен і починає «викати», хоча ти з ним незнайома. Тут зі знайомими пуття не дійдеш, — всі тільки й хочуть того, що хочуть. І не більше — одному дозволь, так він тоді всім, гад, роздзвонить, та ще й так, що інші ще всім перебрешуть. Ну, а що далі? Коли в тебе ванна така, що самій туди страшно зайти, а не людям показати — то вона працює, то тече. Так же залетіти можна; й не од людини, хто заміж візьме. Бо ті, хто заміж беруть, так це приховують, що навіть самі про себе таких не здогадуються.
— Ти не трамвай, — сказала я отак просто незнайомцеві.
— Не врубався, — не врубався той.
— Бо я їздю трамваєм, а не тобою, — намагалася я йому пояснити, а виходило навпаки; тобто сядь не в трамвай, а в машину, так він одразу почне в труси лізти. Хоч і не Сірьога, а почне.
Тому я полізла туди, в свої, перша. Бо якщо він — перший, то тоді доведеться труси в нього відбивати. А так — нехай він спробує їх захопити; бо вони всі туди хочуть скочить, навіть вночі на вулиці, хоча тут нема жодної ванни, бодай попсованої, а чи вони розуміють це? Тут я злякалася натурально: а чи не сказала я вголос? Бо хто його знає, що він за один і чи вірно може тоді зрозуміти?
— Ніяких трусів, — пояснила я. — Бо в мене ще є ліфчик, і ніхто його не зніме.
— Чому? — засміявся він.
— Бо він в мене не для жлобів. Жлоб ніколи не здогадається, що там пряжка не ззаду, а спереду, отут, між чашечками.
Я хотіла показати, та ґудзики також були смішні й комір не хотів розщібатися. Довелося задирати ціле плаття, щоб людина зрозуміла все вірно. Так, що він випустив мого ліктя й зупинка знову стала догори; тепла така, бо було літо. Хоча стояла ніч, а тепла було скільки хоч — цілий тобі асфальт, треба лише правильно ним користуватися, щоби він притулився до тебе м’яко, а не грубо, так, як це люблять всі асфальти. Тут вони відчули, що мене в них забирають.
— Поїхали, довезу, — наполягали мої лікті, бо за них тримався цей він.
— Ти став трамваєм? — засміялася я з його настирності. Чоловік не знає навіть, як мене звуть, не знає навіть, що таке пряжка між чашечками, а таке собі дозволяє, наче ми з ним сто років знайомі. Наче я не посоромлюся показати йому свою ванну, яка сама себе соромиться. На яку я знову почну збирати гроші, дасть Бог, в Нінки інша матір вже не помре, і я стягнуся, може, й на нову. Бо реставрувати стару це несерйозно — однаково облупиться. Чи купувати пластикову?
— Тільки чавунну, — сказала я виразно. Так, щоб він все зрозумів. Бо якщо чоловік не зрозуміє правильно жінку з самого почату, то вже потім і не жди. Бо пластикова ванна простоїть рік-два, і що потім? — Правда, за рік-два можна встигнути вийти заміж, а далі буде видно.
— От що, давай сідай і поїхали, — вів він мене од моєї власної зупинки.
— Ми вже на «ти»? — дивувалася я з такого панібратства. — Чого це я з вами буду їздить?
Я висмикнулась і ніч знову стала дибки. Тобто перекинулася темрявою убік лише для того, щоб чиїсь такі непрості руки брали тебе оберемком і несли до дверцят автомобіля з допотопною назвою «таврія».
— Давай, давай, — приказував він. — Бо тебе ще якийсь джип підбере таку. Або менти.
— Які ще менти? — озирнулася я здивовано, бо, окрім ночі, ніяких ментів не було.
— Або малолітки, — тягнув він мене все далі од рейок, — затягнуть тьотю в підвал, і зроблять, що самі не знають.
Якби його дверцята не були смішними, то ноги б мої туди влізли одразу. Але ті були пристосовані для коротконогих і кривоногих дам. Особливо таких, які зроду не взували туфлі на одинадцятисантиметрових древніх каблуках. Додати одна до одної ці довжини й стане ясно, чому є такі автомобілі, куди влізти може лише жінка, у якої чашечки застібаються лише ззаду, а не спереду. До того ж врахувати, що під цими чашечками є щось таке некепське, що не сором людям покзать. Аби ці люди не соромилися глянути — а то ж не будеш показувати першому-ліпшому, що ти не потвора, а навпаки? Що в тебе чашечки не штучні, тим паче не протези і що тобі непотрібен силікон, аби пристойно виглядати роздягнутою? У випадку, якщо такий випадок трапляється? Однак у цього випадка також зіпсована ванна, бо він чомусь останнім часом не навертається.