— Ти не підслуховуй, що я кажу, — зауважила я автомобілісту.
— Так ти ж нічого не сказала, — захихотів він.
— Тоді тим більше не підслуховуй, що я думаю, — урвала я ці його хитрощі.
Бо він змушений був обійти салона й допомогти увібгати мої розкішні ноги до вбогої автомашини незбагненного вночі кольору; такої, як і моя ванна завбільшки — бо там треба сидіти зігнувшися, а лягти не виходило. Я, дурепа, кілька разів лягала і вода вмить вихлюпувалася на сусідів-юристів.
Тому я сиділа зігнувшись, щосили обхопивши коліна, він увімкнув світло й ніч обступила нас упритул.
— Куди везти?
Я сказала адресу. Першу, яка спала на думку. Можливо, й свою, бо він повірив одразу й моя така улюблена зупиночка, яку я так чудово вже була обжила в цій нестерпній самоті, зникла за зворотом.
Мабуть, я тоді була вся заснула, бо прокинулася од того, що стала маленька. Така, яку несуть на руках; і дурненька, бо сама обхопила за шию несуна, а він виявився вмить людиною з «таврії».
— Куди мене несуть? — суворо запитала я.
— У твою хату, — засапався він.
От ідіот, він же не знає, що я дала йому хитру адресу, а не свою. Тут я злякалася, що могла вибовкнути, а він — міг почути; особливо, якщо зважити, що чоловік вміє підслухати думки — то що йому слова? Він теж їх візьме і всі підслухає, тому треба мовчати і ротом, і в голові. Тільки я так зробила, як заснула.
Прокинулася я, що мене кладовлять в ліжко, спиною я відчула, що в моє.
— Як ти сюди потрапив? — перейшла я теж на «ти». Хоча на «ви» я не переходила, це теж напевне.
— Ти відкрила двері, — пояснив він.
«От хитрий, — думала я, — я ж йому назвала чужу адресу. Як же він дізнався мою?» — тривожилася я доти, доки не заспокоїлася: — «Якщо він вміє підслухати не тільки слова, а й думки, то що йому варто й двері одкрить?»
Рук своїх він з-під спини моєї не виймав, бо стояв на колінах і, певно, йому так зручно було стояти, бо приємно. Не знаю, чи йому — але мені чомусь так — якщо зважити, що й за лікоть колись було приємно, то що казати про спину? Вона в мене була непроста.
Колись в дитинстві я пошкодила її на гімнастиці і потім довго тренувала, щоб не боліла; в результаті там виявилося багато м’язів. А на спині, коли їх багато, то дуже зручно, наприклад, танцювати.
Особливо танго — тільки хто тобі туди покладе долоню, так і відчуває, що там м’язи, а не Бозна-що. І вони це відчувають. Бо є такі жінки, в яких замість м язів хребці. Або бокові ребра, такі сухі, що на них лише шкіра, що тоді чоловік лише й хотітиме, аби швидше од них долоні прибрати, а не стояти й стояти на колінах.
А цей стоїть. Тому, що плаття на мені було просторе, а не в облип, і там на зупинці, він не міг побачити, яка в мене спина, аж тільки зараз це до нього, дурника, дійшло, тому що тоді він дуже багато балакав, а тепер навпаки, бо тут, в кімнаті, ніч краща, ніж на зупинці, бо там, на асфальті він не дотумав підкласти під спину долоні, це їм треба було винести її аж на третій поверх, щоб зрозуміти її, з-під якої чоловік не ладен звільнити руки, якщо він чоловік, бо якщо він звільниться, то може встати з колін і вийти, наприклад, в ванну... Якщо він там її таку побачить, то захоче швидше, якомога швидше до своєї машини, а не до ліжка, де лежить нероздягнена незнайомка; і щоб він не пішов у «таврію», я також узяла свої руки і ними обійняла його, дурника, а тоді взяла свої губи і поцілувала його ними так, як не поцілувала б його жодна п’яна жінка на Землі, навіть якщо б вона була тверезою.
— Ти якась забацана, — сказала мені Нінка. Говорила вона так, бо була мені справжньою подругою, а не намагалася нею стати за якусь двохсотку.
Тоді я розплющила очі й побачила ними, що я на роботі, а не там, де я опинялася щоразу, щойно їх заплющиш. Там, уві сні, дивному такому, що його починаєш і починаєш уже не сплячи, бо пам’ятаєш до найменших подробиць — таких навіть, що, програючи все далі до початку, починаєш пригадувати усі попередні, ще не чарівні деталі його. Що навіть повернулася нічна зупинка.
— Стоп, — кажу я.
— Що таке? — нишкне Нінка. — Забудь ти про свої бабки, наче їх не було.