Знову я балакаю вголос, невже похмілля вернулося? Якого жене й жене твереза думка, проста така:
«Стоп. Якщо це був сон, то як ти доїхала вночі, коли трамваї не ходять? Як я в хату потрапила?»
У сна щодо цього сумнівів не було: ось я там сідаю в машину, ось я їду; потім сон бере мене на руки й несе на третій поверх.
— Це був не сон, — сказала я крижаним голосом. Таким, що Нінка вперше покинула думати про борг.
Насилу я досиділа до обіду й побігла додому. Розстелила ліжко й побачила на простільні усе те, що такі непорядні сучки, як Лєвінська, бачать лише на своєму платті. Обстеживши хату, знайшла під ванною лівий чоловічий шкарпеток. І вмить уперше в житті забула про ванну:
— Це був. Не сон.
Якщо є правда, краща над всі сни, то ти, дурепо, ще не остання дурепа на цьому світі. Що тепер можеш законно пригадувати кожну деталь, кожну нічну дрібничку, не лякаючися, що це не з твоєї самотньої фантазії.
Так тривало до вечора, а коли настала ніч, то вона підказала, що про того незнайомця ти знаєш лише одне, що авто його називається «таврія».
Коли мені погано, я роблю собі от що: маленький подарунок. Йду, знімаю з занички чимало грошей і купую собі те, що не можу дозволити; я вже давненько придивилася на базарі «Юність» сумочку таку. Так, що продавець гадав, наче вона з дермантину й тому ціна смішна. А я, я точно знала, що вона натуральна і коли купила, то одшкребла з рантика трохи, піднесла сірника й засмерділо паленою коровою!
Тут є одна небезпека — тоді починається одразу багацько нещасть — так можна всю заничку розтринькать — тому я себе більше, аніж губною помадою — нічим не преміювала. І тому нещастя потроху уговталося. Лише одне ні, але воно було щастям. Отой сон, який, на жаль, повертався лише у вигляді сну. Щоби потім шукати конкретних ознак його в протилежному світі, неуявному. Як так жити?
— Моя мама, вона це, була такою хорошою людиною, царство їй небесне, шо навіть незнайомі їй люди поспішали їй на помощ, коли їй було погано і навіть коли вона вмерла.
Тут Нінка виразно подивилася на мене. Ясно, це ж два роки пройшло. За цей час із двосотки вже би набігло процентів двадцять, якщо нормально позичать, — а тут вона думає, що буде годувати мене поминками? На які грошей більше вбухано, аніж би сплатити той борг.
— Я тобі її з могили отак вийму і на стіл покладу, хочеш? — ошкірилася Нінка була один раз, коли я нагадала їй, що вже більше часу пройшло, ніж місяць.
— Кого?.. — не впетрала я, бо йшлося про гроші.
— Свою маму! — рубнула вона. — Шо я свою маму не можу по-людські похоронить, щоб мені тоді все життя очі ковиряли?
А я тоді придивилася на базарі «Юність» ванночку таку. Недорогу, бо другого сорту — там в одному місці вона була товстіша, ніж у іншому; ну емаль ціла вся така, так вона гарненько до чавуну приліплена, і в півтори рази дешевша — якщо її отак до стіни тим боком поставити, вирішила я, то хто й помітить, що вона товстіша? Господи, та лягти в таку неї, та заплющити очі, та напустити піни, та, Господи.
— Бо моя мама, хоч і прожила недовге життя, але залишила по собі лише харошу пам’ять, — завершила свого тоста Нінка й заплакала.
Ще кілька родичів схлипнуло. Дивно, що не всі приперся на шармак бухнуть? Ну, ні, ми од цього не відмовимося — хоч на якусь частину компенсуємо той невиплатний борг.
Тут я з жахом подумала, що за років двадцять отак сюди ходячи, я виберу все до копійки. Ну, якщо не рахувати процентів.
— Яких процентів? — ошкірилася Нінка, забувши плакати.
Боже, це я знову вголос говорю.
— Та згадала, що процентовку не закрила, — зойкнула я наче про роботу.
«Треба тримати себе за рот. Це, як коли їси, то щоб він був закритий і не плямкав», — учила я сама себе, наминаючи. Чого соромитися? Однаково родичі підметуть, оно, які вони губаті. І кон’ячку. Аякже. Ото баличок? Іди сюди. Салатик з креветками? Сюди, сюди, мій коханий. А то кагор? Як я, дурепа, його раніше не побачила? А я ж його так люблю.
Зупинка зустріла мене, як рідну. Тобто без жодного трамваю, бо це був час, коли наївніші з киян вже давно пішли по шпалах. Але як я піду ними? Я, дурепа, на допотопних каблуках в одинадцять сантиметрів? Які вже не позаочі мені колеги називають «ратицями». То які в біса шпали? Не треба було тої сумочки; краще було путні черевики купити, на невисоких каблуках. Бо це все од жадібності: навіщо тобі, дурепо, високі каблуки, як у тебе й так довгі ноги?
Бо треба все робити з головою — щоби не зламати підбори, треба ставити їх на рейки і тоді ні одного разу не провалишся. Тільки-но я здійснил'а це, як ніч уся гойднулася й притулилася до мене асфальтом.