Цього листа треба негайно спалити.
Нагадуємо: умовний сигнал - бiлий прапорець на щоглi бiля школи. В день, коли з'явиться прапорець, - треба прибути до доту у Вовчий лiс рiвно о дев'ятнадцятiй нуль-нуль. У щiлинi над амбразурою будуть iнструкцiї.
Бажаємо найскорiшого видужання.
Г. П. Г"
Коли я дочитав, у мене пульс був, мабуть, ударiв двiстi на хвилину. Аж у скронях гупало.
Вони! Знову вони! Троє невiдомих!
Якраз сьогоднi я згадував про них. Не те, що я забув. Нi. Просто подiї тої страшної ночi, а потiм моя хвороба якось одсунули думки про це, заглушили iнтерес, i все воно згадувалося так, нiби то було не зi мною, а десь читане чи бачене у кiно.
I дедалi частiше я думав, що, мабуть, усе це щось несерйозне, чийсь жарт, тiльки незрозумiле чий i для чого.
Вже кiлька разiв я вирiшував поговорити нарештi про всю iсторiю з Павлушею, але кожного разу в останню мить щось заважало: або Павлуша пiднiмався, щоб iти, або хтось заходив у хату, або в самого мелькала думка: "А що, як це справдi вiйськова таємниця?" I момент минав, i я так i не говорив. До того ж мене бентежило, чого мовчав Павлуша. Я двiчi намагався вивiдати, куди це вiн їхав тодi "глеканкою" на велосипедi, але вiн од вiдповiдi ухилявся. Перший раз вiн якось ловко звернув розмову на iнше, а другий, коли я прямо сказав йому, що бачив, як вiн виїхав увечерi з села i гайнув у бiк лiсу, вiн невинно заклiпав очима: "Щось не пам'ятаю. Може, в Дiдiвщину... Не пам'ятаю..." - i так вiн це щиро, безпосередньо сказав, що, якби я сам не бачив його тодi на власнi очi, то повiрив би.
I от...
"Розголошення таємницi карається за статтею 253 кримiнального кодексу УРСР".
Тепер ясно, чого мовчав Павлуша.
Але... як же я знатиму, коли з'явиться прапорець на щоглi, якщо я лежу?
Нi, я мушу поговорити сьогоднi з Павлушею. Врештi друг вiн менi чи не друг? Якщо вже на те пiшло, я готовий разом з ним вiдповiдати по цiй 253-й статтi. I в тюрмi сидiти з ним готовий. (Тiльки щоб в однiй камерi). А чого обов'язково сидiти? Якби я якомусь вороговi розголосив таємницю, тодi iнша справа, а то ж друговi. Та й що розголосив? Я ще не маю чого розголошувати. Я ще сам не знаю, в чому полягає ця державна вiйськова таємниця. Може, Павлуша знає, то хай менi розголосить. А якщо не розголосить, то вiн менi, виходить, не друг. Цiкаво, чи розголосив вiн Гребенючцi? Якщо їй розголосив, а менi не хоче, тодi все, мiж нами все кiнчено.
Коли я й так не мiг завжди дочекатися приходу Павлушi, то ви собi уявляєте, з яким нетерпiнням чекав я його зараз!
I, почувши у дворi його голос, я аж пiдскочив на лiжку, Вiн завжди ще у дворi гукав на повний голос: "Яво-о! Го-го!" - сповiщаючи, що уже йде.
Павлуша вбiг у хату захеканий, розчервонiлий i вже з порога почав збуджено:
- Старик! Тiльки що Пашкiвський погрiб одкопували. Не вiриш! Одкопали каструлю, а там вареники з вишнями. Скуштували - свiжiсiнькi, наче вчора зваренi. А бiльше тижня минуло. Скажи! Кориснi копалини - вареники з вишнями! Викопанi допотопнi вареники з вишнями! Га? Сила! Головне - як вода туди не попала? Мабуть, землею одразу присипало, а кришка щiльна i... Тiльки трохи зверху пiдмоченi, а внизу - абсолютно! Я п'ять штук ум'яв. Смакота! Що з тобою? Ти що - погано себе почуваєш?
- Та нi, - хитнув я головою. Я вирiшив не вiдкладати, бо в будь-яку хвилину може прийти Яришка.
- Павлушо, - я пильно глянув йому в очi, - ти менi друг, скажи чесно?
- Ти що? Друг, звичайно.
- Скажи, а ти мiг би... сiсти разом зi мною в тюрму?
- Тю! - вiн розгублено усмiхнувся. - Ти що - сiльмаг обiкрав?
- Нi, без жартiв скажи - мiг би?
Вiн насупив брови.
- Мiг би... Ти ж знаєш.
- Ну, тодi на, читай, - i я простягнув йому листа.
Поки вiн читав, я не зводив з нього очей. Вiн спершу зблiд, потiм почервонiв, далi почав скрушно хитати головою. Дочитавши, звiв на мене очi й зiтхнув:
- Так... "Г. П. Г." Значить, i тобi... Нiчого не розумiю...
- А тобi, виходить, теж? I мовчав...
Павлуша винувато знизав плечима:
- Ну, коли б же я мiг сказати! Ранiше - сам знаєш.. А потiм ти захворiв, тобi ж хвилюватися не можна, так що ..
- Не можна хвилюватися? Менi дуже прекрасно можна хвилюватися! Менi навiть треба хвилюватися! Менi не можна лежати, як колода, бо я так не витримаю... Ану розказуй! - Я рвучко сiв на лiжку, щоки в мене горiли. Я й справдi вiдчув якийсь раптовий прилив сил, енергiї i бадьоростi.
- Ну що... Ну, iду я якось вулицею, раптом назустрiч менi офiцер на мотоциклi. Спинився "Павлуша, - питає, - Завгороднiй?" I простягає конверт. I як газоне - тiльки я його i бачив. У шоломi, в окулярах - обличчя не розгледиш.
- Точно!
- Ну, розгорнув я листа. "Дорогий друже... секретна справа... треба прийти у Вовчий лiс до дота... в амбразурi iнструкцiя".
- В розколинi над амбразурою.
- Точно.
- Ао котрiй годинi?
- О двадцятiй нуль-нуль.
- А менi о дев'ятнадцятiй.
- Бачиш. Отже, вони не хотiли, щоб ми зустрiлися. Ну, й ти був?
- Аякже. Тiльки давай спершу ти.
- Ну, значить, пiд'їхав я до доту, тiльки туди, а мене - цоп! - за шкiрки. Солдат Митя Iванов, знаєш. "Куди, - каже, - оп'ять лiзеш. Зовсiм здурiв, чи що?" Ну, тепер я розумiю, що це ж ти, певно, туди передi мною проривавсь, а тодi я здивувався, чого це вiн "оп'ять" каже. Ну, та не це мене найбiльш здивувало, а те, що я нiяк до амбразури дiстатися не мiг. Самi писали: "Прийди", - i самi ж вартового поставили, не пускають. До речi, на дорозi й мотоцикл стояв, i у кущах, крiм Митi Iванова, ще хтось був, чи не той, що менi листа передавав... Я його не бачив, але голос чув. Бо я психонув, думаю, чого менi голову морочите. "Ах так, - на повний голос крикнув. - Не пускаєте, то я додому пiшов. Чуєте, додому! Раз так!" I тут iз кущiв голос: "Правильно!" Ну, думаю, раз так - бувайте здоровенькi! сiв на велосипед i поїхав...
- I що - i все? Бiльше нiчого не було?
- Та почекай! Наступного дня пiшов я на малювання. Саме заняття гуртка було. Розгорнув свiй альбом - а там лист. Знову Г. П. Г - "Операцiя переноситься... не хвилюй ся... слiдкуй за щоглою бiля школи... Коли з'явиться бiлий прапорець - приходь того дня у Вовчий лiс до доту..."
- I знову о двадцятiй нуль-нуль?
- Ага! Ти знаєш, мене аж у жар кинуло. Альбоми нашi зберiгаються в школi, додому ми їх не забираємо. Пiсля кожного заняття староста збирає i Анатолiй Дмитрович замикає їх у шафу. Як мiг з'явитися там лист, хоч убий, не збагну. Не iнакше, як хтось уночi залiз у школу, пiдiбрав ключа до шафи i пiдклав. Але ж школа влiтку на замку i баба Маруся там завжди ночує, а вона, ти ж знаєш, яка - муха в неї не пролетить. Просто не знаю.
- Ну, це все дрiбницi. Як треба, то й бабу Марусю присплять, i ключа будь-якого пiдберуть... Це не штука.
- Ну, а в тебе ж що?
- Ну, а в мене... - I я докладно розповiв Павлушi про все, що трапилося зi мною: i про лист, i про "екскурсiю" до вiйськових таборiв, i про розмову по телефону.
- Ну, то що ж усе-таки все це означає, як ти гадаєш? - спитав Павлуша, коли я кiнчив.
- Я, звiсно, точно не знаю, але гадаю, що, мабуть-таки, це пов'язане з вiйськовою справою. Я вже думав може, щось там у них зiпсувалося у якiйсь гарматi чи в ракетi, куди дорослий пролiзти нiяк не може, i треба хлопчака.
- Хтозна, може... - насупив брови Павлуша. - А чого ж тодi i до тебе, i до мене? I на рiзний час?
- Хiба я знаю... - знизав я плечима. - Мабуть, хтось iз нас основний, а хтось дублер. Знаєш, i в космонавтiв же завжди дублери, i, певне, в таких справах...
- Могло буть, - зiтхнув Павлуша. - Виходить, ти основний, а я дублер.
- Чого це!
- Ну, тобi ж на годину ранiше призначають.
- Ну й що! Це нiчого не значить. Може, саме ти основний! Я чогось думаю, що саме ти! - переконував я його, хоча в душi думав, що основний таки я, бо справдi, чого б це дублеровi призначали на годину ранiше, нiж основному. Так i є, я основний! Але виказувати, що я так думаю, було б i неблагородно, i нескромно. А Павлуша ж, пам'ятаєте, казав, що я люблю скромничати...