Тепер усi малюнки були новi i всi присвяченi тому, як рятували село вiд повенi. Затопленi хати, амфiбiї, навантаженi рiзним скарбом, солдати знiмають людей з дахiв i т. iн.
А один малюнок... У мене перехопило подих, коли я глянув на нього. На тому малюнку був намальований я...
Темна, майже пiд стелю затоплена хата, у кутку iкона, перед якою горить лампадка, а посеред хати, тримаючись за дрiт вiд лампочки, у водi я...
Ну, звiсно, то був малюнок Павлушi. I так здорово, так точно було намальовано, наче вiн сам перейшов це. От що значить художник. Молодець! Ну ж молодець! Вiн таки стане художником. Є-таки в нього здiбностi. У мене щодо цього - жодних сумнiвiв.
I вперше я подумав про це без заздростi, а з щирою радiстю.
I я вперше вiдчув, яке це чудове почуття - гордiсть за друга.
Я довго розглядав малюнки. Були там кращi, були гiршi, але з Павлушиним не мiг зрiвнятися жоден. I мовчав же, сатана, нi слова менi не сказав. От я зараз пiду, прямо скажу йому, що вiн талант, i... дам у вухо. Щоб не задавався. Для талантiв головне - це не задаватися, їм обов'язково треба час вiд часу давати у вухо.
Я рiшуче попрямував на шкiльне подвiр'я. I раптом зупинився як укопаний. Бiля щогли стояла... Гребенючка. Стояла i причiплювала до дротини, на якiй пiднiмають на щоглу прапор, бiлу хустку.
Це було так неймовiрно, так фантастично, що я просто отетерiв.
Тю! Так, значить, один з трьох невiдомих - це Гребенючка!
Тю! А чого з трьох?
Може, вона сама все це й придумала! "Г. П. Г." - Ганна Петрiвна Гребенюк. Але ж вона не Петрiвна, вона Iванiвна. її ж батько Iван Гнатович. I почерк же зовсiм не її, дорослий почерк. I по телефону говорив басистий дядько. Вона нiколи в життi так голос не пiдробить. I листа ж дав менi таки офiцер на мотоциклi. I менi, i Павлушi.
Павлушi?
А може...
Може, Павлушi взагалi нiхто нiякого листа не передавав i нiчого, а просто вiн з нею заодно.
Мовчав же, не признавався, аж поки я перший не почав.
I "Г" - це Ганя. "П" - це Павлуша, а "Г" - це хтось третiй - Гришка Бардадим абощо.
А я дурний...
Нi! Не може бути!
Павлуша не може бути таким пiдступним! Тодi взагалi нема правди на землi!
Нi!
Єдине, що Павлуша мiг, - не втриматись i розказати їй про листа (ми з ним тодi у сварцi були). А може, вона сама того другого листа прочитала. Вона ж староста гуртка, збирає альбоми, а той же лист був у альбомi. Точно!
Прочитала й вирiшила пожартувати. А може, навiть вирiшила щось пiдстроїти, щоб посварити нас. Бачить, що ми помирились, i це їй муляє. У-у, кирпа поганська!
Менi дуже кортiло пiдскочити зараз до неї i дзизнути добряче. Але я стримався. Це ж значило б визнати себе переможеним Нi! Треба щось придумати таке, щоб аж . Вона ж не знає, що я бачу, як вона чiпляє хустку. I цим можна здорово скористатися.
Спокiйно, Яво, спокiйно, дорогий! Дихай глибше i тримай себе в руках!
Гребенючка потягла за дротину, i бiла хустка поповзла вгору на верх щогли Коли хустка вже була вгорi, Гребенючка злодiйкувато озирнулась i дременула на вулицю. Мене вона, звичайно, не помiтила, бо я стояв за рогом школи, ще й за кущем.
Я ще кiлька хвилин стояв отак, не рухаючись У головi роїлися безладнi думки. Я нiяк не мiг придумати, що б же ж таке вчинити Гребенючцi, як би її провчити.
Ич, вирiшила насмiшки з мене качати! Ну, стривай! Будеш ти бачити!
Перше, що треба зробити, - це негайно зняти цю бiлу хустку. Павлуша не повинен її бачити. Якщо вiн не в спiлцi з Гребенючкою, то подумає, що це правдивий знак. А якщо в спiлцi, то мусить якось виказати себе, почне непокоїтися, чому нема на щоглi хустки, де вона подiлась, i я таким чином дiзнаюся.
Пiвхвилини - i хустка була у мене в кишенi.
Сонце звернуло вже на обiд, скоро Павлуша прибiжить додому.
Я подався чекати його пiд хату.
Його чогось довго не було. Вже батько й мати Павлушинi пообiдали i знову пiшли на роботу, уже всi сусiди з вулицi пообiдали й порозходилися, а його нема та й нема. Я хвилюватися почав - чи, бува, не трапилося з ним чого. Коли це бачу - бiжить. Захеканий, скуйовджений якийсь, а очi, як у зайця, що з-пiд куща вискочив, аж свiтяться.
Кинувся до мене i слова промовити не може, тiльки хекає:
- Слу-хай!.. Слу-хай!.. Слу-хай!..
- Що таке? - питаю. - Горить десь чи знову повiнь?
- Нi... Нi.. Але... Слухай, вiн хоче її вкрасти!
- Хто? Кого?
- Галину Сидорiвну! Вчительку нашу!
- Хто?
- Лейтенант.
- Тю! Що вона - вiйськовий об'єкт, чи що? Який лейтенант?
- Грузин отой з вусиками, що ти з ним на амфiбiї їздив.
- Вiн що - здурiв?
- Закохався! А ти знаєш, якi в них звичаї? "Кавказьку полонянку" пригадуєш? Сподобається такому дiвчина, вiн її хапає, зв'язує, на коня i в гори!.. Пойняв?
- А звiдки ти взяв? Розкажи толком!
- Чув! На власнi вуха чув! Розумiєш, почався обiд, усi порозходились. I я вже збирався... Коли бачу, той грузин бiля нашої Галини Сидорiвни крутиться i щось їй нашiптує, а вона одмахується сердито i хоче йти, а вiн їй дорогу перепиняє. Це на подвiр'ї у Мазуренкiв, за хатою, там, де груша напiвусохла, знаєш. Ну, я сховався на городi в кукурудзi, дивлюсь, що ж воно буде. А вона йому: "Ну одiйди, ну одiйди, я тебе прошу!" А вiн: "Нэ могу болше! Я тебе вкраду, понiмаєш, да! Вкраду!" Вона щось йому сказала, я не почув, а вiн: "Сегодня в одинадцать, пiсля вiдбою". А вона як вирветься, як побiжить. Вiн рукою тiльки так - мах! - роздратовано i не по-нашому щось джерготнув, лайнувся, мабуть, а очi - як у вовка просто - зеленим вогнем палають... От!
- Ти диви - знизав я плечима. - А такий вродi добрячий дядько. Хлопця Пашкiвського урятував... I взагалi...
- Просто вiдчайдушний. А бачиш - дикий чоловiк. Вiд такого усього можна чекати. Ще й зарiже. В них у всiх кинджали, ти ж знаєш.
Мене враз огорнула гаряча хвиля рiшучостi. Пiсля стiлькох днiв вимушеної бездiяльностi i нудьги душа моя прагла гострих вiдчуттiв i дiї.
- Треба рятувати! - твердо сказав я.
- Самим? - недовiрливо глянув на мене Павлуша. - А чи посилимо?
- А чого там! Вiзьмемо добрячi дриняки, а як що, такий галас здiймемо - все село збiжиться. Нiде вiн не дiнеться!
- А тебе ж з дому не випустять так пiзно. Ти ж iще хворий вважаєшся.
- Та.який там хворий! Сьогоднi останнiй день. Я, знаєш, до тебе в гостi пiду, а потiм ти мене вийдеш провести, i ми - фiть!
Менi аж самому весело стало, як я здорово придумав.
Ми домовились так: коли Павлуша прийде ввечерi з будiвництва, зайде до мене i запросить до себе, а я заранi приготую добрячi замашнi бойовi дрини i сховаю в саду пiд парканом.
По тому Павлуша побiг швиденько пообiдати - боявся, щоб на будiвництвi не подумали, що вiн сачкує. А я зразу пiшов у лiщину вирiзати палицi.
Про Гребенючку я Павлушi так нiчого й не сказав. Не хотiлося псувати йому настрiй. Крiм того, у мене майнула думка: "Ану ж як Гребенючка з тим грузином заодно..." Не те, що заодно, а просто вiн її залякав i примусив допомагати. I всю цю iсторiю з листами вигадав для того, щоб мене й Павлушу випровадити з села на той час, поки вiн викрадатиме Галину Сидорiвну. Щоб ми йому не заважали. Бо я чомусь подумав, що то ж вiн був тодi ввечерi у вчительчиному саду. I вiн знає, що ми з Павлушею такi хлопцi, що... I якраз сьогоднi, коли вiн збирається викрасти Галину Сидорiвну, Гребенючка вивiсила на щоглi умовний бiлий прапорець.