- Потерпiть, товаришi-громадяни, потерпiть! Про все на мiсцi дiзнаєтесь, на Високому островi.
I Фарадейович, оточений юннатами, вийшов на вулицю.
Ми, звичайно, и собi пристроїлись до гурту.
Але тут двометровий здоровило - дев'ятикласник Гришка Бардадим спiткнувся об нас i загудiв, як з бочки:
- Ану киш! Крутитесь пiд ногами! Не вашого це ума дiло! Киш!
I мазнув своїми граблями мене й Яву по потилицi.
У-у, бегемот! Ну пожди, ми повиростаємо, ми тобi дамо!
I чого вони так задаються, отi старшокласники? Подумаєш, мудрецi! Теж двiйки одержують.
А на Високий острiв ми й без вас дорогу знайдемо.
Ми припливли туди ще ранiше за них. Недаремно Ява був онук дiда Варави, а я - Явин друг. Ми знали у плавнях такi вузесенькi протоки серед очеретiв, якi рiдко хто в селi знав.
Високий острiв - один з найбiльших у плавнях Високим вiн названий тому, що в нього стрiмкi високi береги. Посерединi острова є навiть невеличке озерце, наполовину вкрите ряскою i бiлими лiлiями. Власне, це не озеро, а затока, вiддiлена од плеса невеликою греблею. Напровеснi, коли була велика вода, Фарадейович для чогось загатив затоку, i тепер рiвень води в тому озерцi був вищий, нiж всюди в плавнях.
Ми сховали свого човна в очеретi, а самi причаїлися в кущах неподалiк вiд озерця - не хотiлось заводитися з отим Бардадимом, поки ми не виросли.
По той вiд нас бiк озерця стояв курiнь Бурмила - то була його мисливська база, або, як вiн казав, "президенцiя". Самого Бурмила не видно - або рибу ловить, або спить пiсля чарки, або .. Та ми про це вже майже не думаємо (пiсля "атомної бомби на транзисторах" якось не думається).
З-за очерету вже чути писклявi голоси дiвчат i роблений (наче в нього галушка в ротi) Бардадимiв басок.
Троє човнiв причалює до острова.
Фарадейович з термосом у руках пiдходить до озерця. Юннати пiвколом оточують його.
Фарадейович урочисто пiдносить термос i починає (голос його тремтить i уривається вiд хвилювання - вiн завжди хвилюється, коли розказує про якесь нове своє вiдкриття):
- Так-от... дорогi товаришi-громадяни, оце-о... тут... усерединi... прилетiло до нас... знаєте звiдки?. Iз Сахалiну. Да-да... сотнi й сотнi, як бачите, кiлометрiв. А попереду, може, мiльйони, а то й усi мiлiарди мiлiардiв кiлометрiв... Знаєте, що тут? Тут... тут... товаришi-громадяни... майбутня їжа астронавтiв... зоряних небожителiв майбутнiх... От воно що! Ви, певно, чули про чудодiйну водорiсть - хлорелу... Га? Так-от... у цьому термосi - новий вид такої водоростi. Глобулус! Може, ще кращий нiж хлорела... Мiй сахалiнський друг вивiв у лабораторiї... I прислав, щоб ми... це саме.. продовжили роботу. Виростили глобулус у природних умовах. Перевiрили, як вiн прийметься i буде рости. Розумiєте, яка вiдповiдальнiсть! Може ж, ви собi уявляєте, астронавти коли-небудь пригощатимуть нашим глобу-лусом марсiян або якихось iнших гаврикiв.
Ми з Явою слухали не дихаючи.
- Чуєш, їжа астрономiв, а ми... - шепочу я пересохлими губами.
- Астронавтiв, дурило! Астрономи - це тi, що у трубу дивляться. Тi сало їдять i вареники, як ми з тобою.
- Сам дурило! Знаю! То я так... Який розумний! - шепочу я. I уявляється менi:
...Велетенська ракета на стартi... астронавти, що заходять у ракету, люди бiля пiднiжжя ракети . Враз вони розступаються, пропускаючи автовiзок, на якому штабелi картонних коробок. На коробках великими лiтерами написано: "Глобулус "Привiт з Васюкiвки". "Глобулус "Особо-Васюкiвський..."
...А тодi - Марс... У прозорому шоломi, в скафандрi стоїть астронавт на тлi фантастичного марсiянського пейзажу, оточений марсiянами, що схожi на здоровеннецьких пуголовкiв, i пригощає їх глобулусом, вичавлюючи його з тюбика, як зубну пасту. Марсiяни пробують, цмокають вiд задоволення i показують великий палець - во!
Тiльки... чим же пригощатимуть, що ж їстимуть бiднi астронавти, як ми з Явою вивернули к лихiй годинi той термос? Помруть, бiдолахи, з голоду, не долетять до Марса...
- Глобулус - одноклiтинна мiкроскопiчна водорiсть, - захоплено говорить Фарадейович, - i неозброєним оком ви його, звичайно, не побачите .
"Ой здається, i озброєним теж..." - тремтить моє серце.
- Сьогоднi ми його, так би мовити, посiємо, потiм почнемо пiдгодовувати... вiн почне швидко розмножуватися, i тодi ви побачите...
"Побачите-побачите.. якщо буде, що сiяти... О лишенько, нащо ми полiзли, нащо ми чiпали той термос?"
Зараз Фарадейович одкрутить кришку i.. I буде страшний "пшик", як каже дiд Салимон. Бардадим перший захихикає - я його знаю.
I кого, кого ми пiдводимо! Людину, перед якою ми ("гангстери'") нiмiємо вiд захоплення i стаємо смирними, як овечки, людину, що, як спитати "Кого ти найдужче любиш?" - стоїть у нас на третьому призовому мiсцi (пiсля мами й тата), а то й частенько виходить на друге й навiть на перше (коли тато "Ану скидай штани, лобуряко!", а мама: "От пожди-пожди, я тобi вуха пообриваю!"). Правда, та любов була прихована, платонiчна, здалеку; Фарадейович про неї, може, й не догадувався, бо справи мав бiльше з отими бардадимськими старшокласниками, якi нас ("А киш, малявки!") на гарматний пострiл до нього не пiдпускали. Але тим бiльше...
Фарадейович одгвинчує кришку i урочисто говорить:
- Увага, товаришi-громадяни, ви-ли...
Ми з Явою блискавично перезирнулися,
- Гой!
- Вой!
Спершу з кущiв вилетiв наш двоголосий зойк, за ним одразу - ми.
- Стiйте! Не лийте!
Ви пам'ятаєте, у спектаклi "Ревiзор" Гоголя є наприкiнцi нiма сцена, коли всi застигають у рiзних позах iз роззявленими ротами? Так-от точнiсiнько така сцена вiдбулася й зараз. На якусь мить, звичайно. Перший отямився Фарадейович.
- Що? - здивовано запитав вiн.
- Ми... - сказав Ява i глянув на мене.
- Ми... - сказав я i глянув на Бардадима.
- Ми... - повторив Ява i теж глянув на Бардадима. - Ми... тiльки вам можемо... по секрету...
Фарадейович усмiхнувся.
- По секрету, так по секрету. Я люблю секрети.
Вiн одiйшов з нами вбiк i схилився, наставляючи вухо.
I ми, перебиваючи один одного, пошепки виклали у це вухо геть чисто все. Пiд кiнець Ява сказав:
- А тепер скажiть усiм... Хай нам надають... по западному полушарiю... Ми згоднi.
Фарадейович якось дивно скривився i протягнув:
- Он воно що .. Гаразд...
Потiм рiшуче рушив до гурту юннатiв. Ми, заклавши руки за спини, як арештанти, допленталися за ним.
- Так-от, товаришi-громадяни, - сказав Фарадейович. - Цi молодi люди (ми опустили голови) пропонують спершу добре змiцнити греблю, очистити плесо, а вже тодi...
Ми стрепенулися, не вiрячи своїм вухам. Фарадейович схилився до нас i шепнув:
- Гадаю, того, що лишилось, вистачить.
Потiм випростався i вголос промовив:
- Думаю, вiрно пропонують вони, га?
- Вiрно! Правильно!
- Очистить! Звичайно! - почулися голоси.
- Секрет! - через губу процiдив Гришка Бардадим i ляснув по потилицi своїми граблями спершу мене, потiм Яву.
Та ми навiть i не вiдчули. Ми глянули один на одного i засмiялися.
А коли юннати полiзли укрiплювать греблю i розчищати озерце вiд ряски, ми з таким азартом взялися допомагати, що вода аж зануртувала, закипiла навколо нас.
Раз у раз ми кидали на Фарадеиовича палкi, захопленi погляди. От же ж людина! От людина! Скажи вiн нам зараз: "Пийте, хлопцi, озеро!" - Їй-право, вихлебтали б до дна!
Незабаром озеро уже чисте - анi рясочки. Всi вилазять на берег.
Фарадейович нахиляє термос, i тоненькою цiвочкою; ллється в озеро прозора рiдина (що, як виявилося потiм, I було "поживним середовищем", в якому був глобулус). Ллється i дзюркоче. Ллється i дзюркоче. Той дзюркiт здається нам чарiвною музикою.
- Скажiть, будь ласка, - несмiливо питає Ява, - а який вiн буде? Коли прийметься?
- Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як... як шовк. Уявляєте?
Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.